категорії: новина

В'ячеслав Гук. САМОТА: ILMA RAKUSA

теґи: Гук, поезія

 

САМОТА: ILMA RAKUSA

 

Пальці стискають виделку, – але в руці

відчуваєш чомусь не напружений шал металу,

а синє лезо, що притаманне пружній ріці,

як холод вогкого ранку, відданий на поталу.

Колишня спека вже не породжує суховій,

минає літо, навмання стоншуючи бадилля,

і голос здається зайвим, залишаючись біля

слухавки, – взагалі не відбившись у ній.

 

І знову відстежуєш ознаки душевних втрат,

припалений праскою комір сорочки, згини

пустельного берега, ріки божевільний гарт,

де хвилі – схожі на попіл в обіймах липкої піни.

Повітря просочується димом і ревом вмить –

бензин набрякає і заводить двигун уривком,

який репетує – так горло долаєш криком,

але душа, завмерши в літах, – мовчить.

 

Дожований спішно вранці гіркий тютюн,

блискучі рейки залізниці, жура платформи,

чайки зринають над снами піщаних дюн,

блимають, як лампочки, вкручені у плафони.

Вітер свинцеві хвилі навіщось щодуху мне,

прані простирадла примерзають умить до дроту,

передмістя вивертає назовні свою аорту,

і голос у горлі, як м’яз, напружився – і завмер.

 

Так довго триває зжитий, – забутий час,

терпне до нитки зіниця, ловлячи сонце в висі,

і берег річний позбавляється мли й прикрас –

окуляри незручно накладено на переніссі.

Повітря щільно дише вигорілим піском,

пустіють причали, прибережні кав’ярні, гнізда,

але жаліти, як за минулим, уже запізно, –

щемко пахне деревом, рікою, нагрітим склом.

 

Простирадло хвиль рветься од світла й мли,

дедалі ширшає простір – і кров венозна

обплітає судини, як тіло – проймають шви:

гортані лишитись німою – пряма загроза.

Дощ із капота змиває наявність іржавих плям –

старе дерево залишає на спогад огрублі кола,

сонні чайки у простір занурюються спроквола,

бовваніють то тут, то там.

 

Життя відстрочує певність того, що вік –

це нездоланна відстань між долею і містами,

так жили рвуться до крові, так мерхне крик

самотньої чайки над пошерхлими берегами.

Догниває в калюжах небо, як стерплий плід,

але ще не згас намір жити, ще пахнуть ранню

суцвіття дощів, цілком підкорені вигоранню, –

і вода оживає, поглинаючи їхній спліт. 

В’ячеслав Гук