В’ячеслав Гук, зі збірки «Гілочка кримського тиса», 2018

* * *

Цигарка дотлівала, й голос стих,

і навіть всесвіт став на мить тихішим,

це – проростання зерен кам’яних,

це – крик пташиний, що на землю падав, –

так спогад озивавсь забутим віршем –

і бракувало слів сказати правду;

вона дивилась, як він підійшов,

ліг на притрушений піском рушник, і

слова урвались, ніби справжній шов,

він стежив, як чайки літали жваво,

як глід скубли у горах кози дикі –

й повільно небо крижаним ставало;

у стеблах трав ще зрів живлющий сік,

в пісок по щиколотки застрягали ноги,

самотній човен плив неподалік

в бузкових сутінках, що фарбували воду,

минало їхнє літо – праведне і вбоге,

і вогкий вітер хмари гнав зі сходу;

так вечоріло в їхніх душах, – так

дощ відчуває ржу старезних крівель,

так птах гніздо лаштує між гілляк –

вони навчилися любити і любили,

пізнавши власних душ чутливий рівень,

та шал життя засотував щосили;

а вечір зшитий був нашвидкуруч,

мла в рівчаках губилася колюча, –

так на конвертах застигав сургуч,

як в серці жаль, уже навік затерплий,

і в жилах завмирала кров болюча,

і по-серпневому був вечір теплий;

навколо них буяв щоденний вир

життя, якого недопили гідну чашу,

він з нею, як востаннє, говорив, –

лишивши в пам’яті і голос, і обличчя,

які забув назавше з плином часу,

як дату пам’ятну, що зроджувала відчай.

В’ячеслав Гук, зі збірки «Гілочка кримського тиса», 2018

Картина: Jeremy Lipking, «Shadow Juniper», 2016