В’ячеслав Гук, із циклу «Церковний дворик», 2018

***

Він пам’ятав, як раптом обривалася нитка розмови,

як покійний батько зганяв рябих кіз у велике стадо,

як серпень закінчувався – багатий і повнокровний –

і дозрілим плодом у нічному саду на землю падав;

там густі чагарі зростали стіною поряд з потоком,

а його крижана вода живила коріння дерев убогих,

і голуб стежив за тим, що минало, блискучим оком,

сховавшись у сутіні горішника між гілок розлогих;

знав про власну відсутність тоді, коли був потрібен,

бо це з плином років завжди боліло в душі порізом, –

так людське життя здавалося марним і було подібне

до копалень, де кирки озивались дзвінким залізом;

так, притулившись одне до одного на старому фото,

урочисто сидів старший брат із молодшою сестрою

і наче відчував вину перед тим, хто стояв навпроти –

розмитий потоками дощу і навіки знищений війною;

він пам’ятав, хоч і збігли літа, що саме тоді відбулося,

бо не мав жодних почуттів – вже потік оминав узлісся,

потиху, мов крила дикого голуба, сивіло його волосся,

коли він у ванній щоранку в дзеркало на себе дивився.

В’ячеслав Гук, із циклу «Церковний дворик», 2018

Фото: aglar-till-tradgarden/attachment/ringduva/