В’ячеслав Гук, зі збірки «Гілочка кримського тиса», 2018

***

Коли сіль ставала солодшою за цукор, коли листопад

український вихлюпувався з неба хвилями передзим’я,

він переконувався, що колись померлі прийдуть назад –

до своїх родин і худоби; шурхотіло старе гарбузиння

на городі; уночі падав чорний дощ – передвісник злив,

тихо й жалібно мекали за обійстям у полі заблуклі кози,

він дуже любив цю довгу осінь, як жінку колись любив –

її терпкі поцілунки, сині очі, ніжний голос і довгі коси;

він плакав, коли її не стало, плив у сусіднє село човном –

обличчя лоскотав ранішній вітер, пінився вир суворий,

змахував сльози рукою і був ніби міцно сповитий сном,

відчуваючи в напнутих жилах сплеск скам’янілої крові;

тяжко раз попри раз густе оніміле повітря ротом хапав –

і пам’ять озивалася болем спершу дужо, а потім слабко,

попри безсонну ніч і фізичне нездужання змагав уплав

прожиті роки, заспокоюючи роз’ятрену душу початком

туманного ранку, у вуха набивався вологий річний пісок,

і було страшно повірити в правду, як копати собі могилу,

як кричати про вмирання плоті, холод проймав до кісток,

він дуже втомився, химерний світ відчуваючи через силу;

він так і запам’ятав себе – без капелюха, в осіннім пальті,

з головою, повною втрат і зажурено схиленою на груди,

у старому човні, а над річкою займалися промені золоті

і дикі кози в густих чагарях оживляли пейзаж безлюдний.

В’ячеслав Гук, із циклу «Церковний дворик», 2018