В'ячеслав Гук. Кримські елегії. Поезія
В’ячеслав Гук, зі збірки «Кримські елегії», 2013.
***
Тане поле, як у пальцях розм’яклий віск,
паротяг крізь гар зчиняє хурдигу й тиск,
щоб наблизитись якнайшвидше туди,
де прилипає до тіла сорочка лляна
і риба шукає глибшого дна,
марно благаючи у звірених снах води.
Гумова кулька лине повільно вверх,
де вечір південний над полем змерх –
і ось-ось проллється вином через край;
і так швидко проминає околиці передмість
чоловік без минулого – просто гість, –
як залишений у полі для птахів урожай.
Я уважно прочитав кілька абзаців і поклав
газету на коліна, щось силкувався згадати, ґав
намагався піймати, та не зловив.
Потім ніби відсьорбнув кави і спідню губу попік,
і час крізь мене нестримно тік,
моє тіло старіло, але в душі я не старів.
Це не витвір мистецтва, не забитий у стіну гак
для капелюха, не зроджений в серці жах,
і калібр хоч збігається, та куля зненацька рве
сколошкану пострілом шкіру, тканину, м’яз,
на вдих і на видих душу судомить час,
важко повертаючи у сни старе.
Зупинка на коліях, ремонтників перекур,
від купе – часів Стефана Цвайґа! – нападає дур,
слово, докинуте до розмови, блищання шиб –
і мутне вино із сулії, що заснути не дасть,
вечір горить за вікнами, нібито рвана снасть –
із почуттів, водоростей і риб.
Запах горілого торфу і висохлої трави
перемагає перші пасма срібної мли,
що огортає поле, відразу вражаючи міццю:
тоді думаєш про минуле, що лишилось на дні очей,
про життєву спроможність жил, хребта і трахей,
про полювання із собаками на лисицю.
Нової сорочки цупкий запах або ж крохмаль,
смердючий мазут хутко просочує свіжі шви паль,
і проступають од спеки краплі поту на лобі.
Ось – станційний буфет, розклад руху, надмір калюж,
мандрівник засинає солодко, наче взяв душ,
і спить, – як дитина в утробі.
Я виходжу за двері, забуваючи всі слова,
накручую пальцем телефонний номер, сивіє мла –
так трапляється зі мною, коли – з дороги і недоспиш.
Моя тінь залишається на цеглинах рудих,
і прожите вже до кінця життя, ніби глибокий вдих, –
перетворюється на вірш.