В'ячеслав Гук. ENDE AUGUST, 2006

В’ячеслав Гук, зі збірки «Кримські елегії», 2013.

ENDE AUGUST, 2006

Ми ніколи не отримували від тебе листів,

ти мовчав навіть тоді, коли хворіла Тесса,

хоча я знаю, що ти завжди листуєшся зі своїми

коханками і те, що їх безліч.

Ти втратив розуміння слова – «спорідненість»,

і родина для тебе чужа, як дереву прищеплена гілка,

сині очі твої стали вибляклими від часу…

Пам’ятаєш, у дитинстві ми потрапили в дощ –

(це був липень) –

і сховалися в закинутих стайнях царського іподрому?..

Ми промокли тоді, та були щасливі-щасливі.

А ще те, як ти оберігав од сільських дітлахів теплі гнізда,

як годував із рота галасливих сиріт-ластів’яток?..

Це було так давно: ще до того, як нас роз’єднали

і як на кордоні розорали контрольні смуги.

Цікаво, чи ти вже погодився на запропоноване громадянство?

В останнім листі до Рози ти сказав, що жалкуєш за нею,

(як ти пам’ятаєш, – вона живе поряд із нами),

заробляє тим, що миє посуд у їдальні тітоньки Нори

і допомагає листоноші розносити вранішню пошту.

Знаєш, час її не торкнувся. З роками

вона тільки більше стала боятись єврейських погромів,

вона взагалі не така, як усі: нову владу

не сприйняла, як багато хто з нас, – зло й вороже,

тільки із жахом згадує напис – хтось наспіх вивів червоним:

JUDEN – RAUS!!! (невдовзі його на стіні забілили).

Ми живемо так, як і раніше, та тільки загинув Емброуз –

(наше цуценя-пудельочок) – розрізало навпіл трамваєм,

сьогодні, наприклад, ходили на службу до храму,

іноді я малюю портрети, збираю гербарій,

їжджу на дачу в Хіітолу, читаю норвежця Брюхейма…

Життя – як пісок, що тече крізь розтиснуті пальці,

і я вже не зроблю того, що хотілось зробити.

Кажуть, краще синиця в жмені, ніж журавель у небі,

вже сюрчання цикад розриває вушну перетинку,

вибач, але я завжди чекаю на лист або звістку від тебе…