В'ячеслав Гук, вірш, «Українська літературна газета», 8(222)

***

Як на біду, в його житті вже нікого не залишилося – навідріз

подальше життя, нехай і не кожен день, – ставало за марноту,

він пригадав, як у голому гіллі надривно співав чорний дрізд,

як осіння пора завжди закінчувалася збиранням яблук в саду;

удень річка затопила сухі рівчаки, проте вночі вода вже зійшла,

він стояв майже по щиколотку в піску й обличчя на сонці грів,

намагався збагнути розхлюпану синь цупкого огрублого шва,

що просто навмання проліг між пустельних спадистих берегів;

щоб ураз придушити страх смерті, він милувався пейзажем, міг

часто думати з любов’ю про тих, хто від нього пішов назавжди,

його душу охоплював спокій, неначе крижаний дощовий потік,

й усім єством відчувався тривожний настрій розбурханої води;

він знав, що був нездатен чинити опір тому, що вирувало в душі,

лише на перший погляд повернувся додому усунутись од життя,

мав думку вжити смертельну дозу морфію, а комір горло душив –

впало в око, що по обіді розбурханий вир на річці тіні дерев утяв;

відчував, як в його хворому тілі температура вже йшла на спад,

бачив, як мерхлий вечір швидко поглинав залишки вбогого дня;

згодом він застав дружину навколішках – мила підлоги кімнат, –

її тепле волосся надто пахло сирою водою, коли він її обійняв.

В'ячеслав Гук, «Українська літературна газета», 8(222)

Фото: Cornell Capa, http://www.artnet.com/artists/cornell-capa/alec-guinness-studies-his-lines-chiswick-mall-on-a-PAiuF4Mn60BciOuQtcJ0Gg2