категорії: новина

В’ячеслав Гук, журнал «Київ», №3-4, 2018

теґи: Гук, вірш

***
Він іде до вікна, щоби подивитися на старі дерева, туди, униз,

де бруківка гаряча з нетерпінням чекає на дощ і крапель мідь,

кінь, давно увічнений в камені, на площі вудила старі обгриз,

тихо співає канар, і піджак наопаш на спинці стільця висить;

 

на давній світлині – точний образ мого батька, що вже помер,

Боже, спекотного липневого дня 2002 року бачив його живим,

пахли ліками коридори, стіни, світло, халати медичних сестер,

спливає час: у думках щоразу повертаюся в окупований Крим;

 

час не пом’якшив мовчання поміж тими, хто вже давно онімів –

парафіяльний священик стояв поруч ліжка тяжкохворого й міг

щось змінити на краще у цьому світі, але йому бракувало слів

бо навідліг рвалася цупка тканина дня – і пахнув дощем моріг;

 

заморожена вода всередині тіла не дає померти, неначе любов

живих до тих, хто пішов, любов, що не знає часу, розлук і меж,

у дверному отворі мерехтіла бузкова тінь і морок, як чай, холов –

це те, що залишається назавжди, це те, що душею навік вбереш;

 

у полі, де були вівці, Томас Гарді* прикинувся мертвим колись –

надто вразливий хлопчик хотів знати ту межу власних думок,

що проходить крізь почуття, лишаючись у них, чи кулею крізь

тіло – так якір життя встрягає глибоко у вологий рудий пісок;

 

він тихо підійшов до підвіконня – і вечір цигаркою спалахнув,

почув крізь відстань часу голос підлітка – як багато років тому,

цупкі жили мотуззям напнулися на шиї, адже він існував і був,

але більше просто не міг тримати в душі ту давню тяжку вину;
 

не маю сили говорити мовою поезії – залишається просто біль,

щось невимовне, про що знаєш іще з дитинства, але мовчиш,

невидимі шви вздовж коміра – це з’їдає піджак ненажерна міль,

надривається слово, і хрест-навхрест виривається з горла вірш.

 

В’ячеслав Гук, журнал «Київ», №3-4, 2018

_______________

*Томас Гарді (1840-1928) – англійський письменник.

Фото – vintage photo, dog and young man looking out of window.