категорії: новина

В’ячеслав Гук, поезія, журнал «Дзвін», № 1, 2018

теґи: Гук, вірш

 

***

Час, на жаль, не лікує ран – він узагалі не лікує, а просто бере і знищує

усе, що скніло без любові, немов тепле насіння, що вранці проросло на

пагорбах дальніх, де чорні зграї птахів над деревами зробилися вищими,

але так бракує ознак, за якими можна нарешті це визначити, як балона

 

повітряного ємність, як шанець із дощовою водою чи ж горло грішника,

зірване словами молитви – плоть сухостою годує, як кров, цупка глина,

і пташиний голос пахне небом, синім пружним простором і горішником,

глибоке джерело неземної журби тримає в серці простоволоса людина;

 

що отримаєш від життя в підсумку – лисиці біжать од голоду й повені –

це ж зубожіння води, серць і зерна, плаский риб’ячий плавник вітрила

бовваніє бозна-де – очі сльозами, наче сади восени плодами, наповнені,

убитий солдат – пташина між прибережним камінням гніздо собі звила;

 

опісля сну повільно приходиш до тями; дме крижаний вітер; зараз пів

на четверту ранку, одежа висить на стільці, у їдальні – крапає з крана;

голову сушать думки – і вірш не має можливості позбутися зайвих слів,

бродячий собака лиже чоло, де площина серць і душ – така нездоланна;

 

гра світла, високий щебет птахів – і щемкий запах готельного номера,
дуже важко дотримуватися у чомусь послідовності, де бажання жити

поступово заступають сни про шепіт зерна, про стиск цупкого коміра

сорочки; у сараях сплять старі човни, тінями річкових чайок закриті;

 

мерхла постать людини на тлі завмерлої річки дедалі стає тьмянішою,

як сіра чайка з надсадним ячанням у горлі – хвилі не втратять блиску,

у когось серце повільно наповнюється тим криком, а згодом – тишею,

і літак над пагорбами, даленіючи, поступово перетворюється на риску;

 

може, ополудні чоловік у чорному костюмі на терасі готелю дивиться

надто уважно на річку і пагорби, на потяг, який швидко суне зі схилу,

ніби мляве сонце освітлює кощаве лице, горбуватий ніс, голені вилиці

очі, сховані під капелюхом, і усмішку, витиснуту на губах крізь силу;

 

і потяті самотнім блиском – метушаться зграї сірих чайок над хвилями,

кров що є сили пульсує в набряклих жилах уже майже без звуку, тільки

(залежно від почуття власної гідності) – блукають пагорбами похилими

хмарин довготелесі постаті; пахне глейким бузом – і сон долає повіки;

 

він дуже схожий на втомленого подорожнього, який удень розмірковує

про війну, дар дерева, порт, де навколо раптом стає так тихо як у вусі;

темні будинки на узвишші – наче пташині гнізда місцини світанкової;

хляпає парусина човнів, мов бродіння соків у тяжкому, як сон, галуззі.

 

В’ячеслав Гук, журнал «Дзвін», № 1, 2018

Фото: Susana Blasco