В’ячеслав Гук, журнал «Київ», №3-4, 2018

MAN WALKS INTO A ROOM

Він іде до вікна, щоби подивитися на старі дерева, туди, униз,

де бруківка гаряча з нетерпінням чекає на дощ і крапель мідь,

кінь, давно увічнений в камені, на площі вудила старі обгриз,

тихо співає кенар, і піджак наопаш на спинці стільця висить;

на давній світлині – точний образ мого батька, що вже помер,

Боже, спекотного липневого дня 2002 року бачив його живим,

пахли ліками коридори, стіни, світло, халати медичних сестер,

спливає час: у думках щоразу повертаюся в окупований Крим;

та час не пом’якшив мовчання між тими, хто вже давно онімів, –

парафіяльний священик стояв поруч ліжка тяжкохворого й міг

щось змінити на краще в цьому світі, але йому бракувало слів

бо навідліг рвалася цупка тканина дня – і пахнув дощем моріг;

заморожена вода всередині тіла не дає померти, неначе любов

живих до тих, хто пішов, любов, що не знає часу, розлук і меж,

у дверному отворі мерехтіла бузкова тінь і морок, як чай, холов –

це те, що залишається назавжди, це те, що душею навік вбереш;

у полі, де були вівці, Томас Гарді прикинувся мертвим колись –

надто вразливий хлопчик хотів знайти ту межу власних думок,

що проходить крізь почуття, лишаючись в них, чи кулею крізь

тіло – так якір життя встрягає глибоко у вологий рудий пісок;

він тихо підійшов до підвіконня – і морок цигаркою спалахнув,

почув крізь відстань часу голос підлітка – як багато років тому,

цупкі жили мотуззям напиналися на шиї, вечір безжальним був,

зі старої церкви пливли печальні дзвони, сповіщаючи про війну;
 

він не мав сили говорити мовою поезії, бо в душі залишався біль,

щось невимовне, про що знаєш іще з дитинства, проте мовчиш,

час перетворював все на порох – так їсть піджак ненажерна міль,

так чуєш, як важчає слово, коли народжується справжній вірш.

В’ячеслав Гук, журнал «Київ», №3-4, 2018

_______________

*Томас Гарді (1840-1928) – англійський письменник.

Фото – vintage photo, dog and young man looking out of window.