В’ячеслав Гук, вірш, «Українська літературна газета», 8(222)

***
Він лежав у палаті лікарні серед таких, як і сам, поранених –

стара церква бовваніла в осінній імлі за високими вікнами –
і розмірковував над життям, що підвладне смерті і розпаду;

по обіді в лікарню приходила жінка з будинку за пагорбом –

в довгій сукні, з волоссям до пліч, з очима, льону повними,

молода, зі стражденними тонкими рисами обличчя, лагідна;

його стрижена голова була трохи нахилена, очі заплющені,

бо таємниця сховалася в любовних листах і в самому осуді,

він хотів знайти у душі якомога більше знищених спогадів;

йому здавалося, що вона уникала того, що людей пов’язує,

м’яким південним діалектом за дверима солдати патякали –

він любив самовіддано, та вона мала в душі когось іншого;

потім він, наопаш піджак, курив на дворі, синім од холоду,

і бачив, як вона йшла до воріт, сповита пташиним гомоном,

в її серці поряд з коханням жила війна, переказана матір’ю;

він довго дивився їй вслід, нерви були гранично напружені,

оскільки доклав значних зусиль, щоб зостатися в її пам’яті,

надвечір збиралося на дощ і з моря тхнуло згнилою рибою;

він ледве стримав себе, щоб зупинити її сфотографуватися –

вона – в білій сукні, він – у чорнім костюмі, руки сплетені,

як тоді, дуже давно, на тлі моря, що було огорнене тишею;

багато в житті набув, але втратив ще більше й схвильовано

розмірковував, цигарку затисши в кулаку по-солдатському:

чому вві сні напередодні дощу бачить покійного вітчима?..

чув уночі, як в сусідніх садах пружно гупали спілі яблука,

припом’янув, як вона довго лежала поруч, як тихо плакала,

як його пристрасть була назавжди спалена її поцілунками…

В’ячеслав Гук, «Українська літературна газета», 8(222)

Фото: Susana Blasco