категорії: новина

В'ЯЧЕСЛАВ ГУК, ЖУРНАЛ "ДЗВІН", ПОЕЗІЯ, СІЧЕНЬ, 2018

теґи: Гук, поезія

ПІФЕЙ, 2017

Настовбурчене волосся, сховане під капелюхом, комір 
нової сорочки муляв шию, як низка нескінченних подій, 
де вмирала земля безплідна, він курив і думав, як торік
пережив ще одну зиму, розіпнутий на хресті самотини;
відчував підшкірний обмін речовин, як піну на вилицях,
у вигнанні звичайні речі для нього набули іншого змісту,
він упродовж ночі розмірковував, як відповісти на лист,
що прийшов із вранішньою поштою від рідної сестри;

неначе забув номер будинку, назву вулиці, жіноче ім’я, 
тканина світла, розірвана до ниток, лягла похилі рамена, 
він бажав лишитися поза живих почуттів і пташиних гнізд –
але там була ніч, грубо змішана з тінями поснулих овець,
терпка цигарка із сизим димком, що пнувся щосили вгору, 
ніби поспішав зустріти те, що з пам’яті йшло назавжди,
залишаючись тільки на старих мапах мандрівника Піфея,
зворотний шлях суходолом котрого був довгим і важким;

сухий вапняний наліт на ржавій траві та старих деревах,
роки, про яких усі чомусь забули, викресливши з думок,
сухожилля тернистих річок, пофарбовані кров’ю весен,
направлялися мандрівниками у серце вітчима-материка –
з порожніми руками, повз висохлі річки й виноградники – 
перелітними пташками, за вітром, повз вогнище мотилів;
і льодоруб видовбував із льодяної могили тінь чоловіка
який 43 років тому загубився і якого вже ніхто не шукав –

одежа зотліла в землі, а тіло лишилося неушкодженим –
темне й цупке, воно нагадувало сплетіння напнутих жил
під шкірою, з якої росло небо, вибите зморшкою на чолі;
він був готовий вгамувати в убогому світі потребу смерті,
хоча щоночі йому снилося Чорне море, зраджений Крим –
чоловік заходив у старий будинок, коли меркнуло сонце –
він скидав капелюха, навпомацки мив руки, сідав за стіл
і чекав на жінку, яка померла три роки тому в окупації.

В'ЯЧЕСЛАВ ГУК, ПОЕЗІЯ, ЖУРНАЛ «ДЗВІН», № 1, 2018
Фото: Susana Blasco