В'ячеслав Гук, із поетичної антології "Ущільнений простір", Київ, "Фенікс", 2017

***

Осінні поля вимокли під дощем, і блаженні сни

він міг би бачити по смерті, якби солдатом поліг

тут, на рідній землі, з почуттям незагоєної вини,

помер би біля Чорного моря і перехресних доріг;

та його зрадила доля, і куля пробила каски метал,

вже мертвонароджена зоря знала оскаженілу плоть,

що мала рвані рани і запах, що її ніздрями пізнавав

син звичайного вчителя, про якого забув Господь;

його цілувала жінка, обхопивши шию, а комірець

сорочки вельми муляв шию, – це було восени, вночі,
бо світ ущерть сповнила порожнина самотніх серць,

нездоланний сон, як кінь, зійшов з пагорбів і спочив;

це вона лежала на ліжку, вивільнившись із його рук,

із його щирих обіймів, відчуваючи душевний надрив, –

так цілують померлих, так білизну вибілює їдкий луг,

від надмірного хвилювання він взяв цигарку і закурив;

за передмістям, там, де гула залізниця, посеред трав
плакав птах, падав дощ – і вже догорала чиясь свіча,

він божевільно доводив, що ту безмежно й щиро кохав,

яка поцілунком торкнулася до його оголеного плеча;

згодом намагався поринути в цілющу дрімоту, в сон,

у тій пустельній місцевості, де янгол позбувся крил,

він мов потрапив у любовні сіті, в російський полон –

це було останнім випробуванням його підупалих сил;

так восени, вслуховуючись в постріли на болотах, він

знав, як пахне цигаркою ранок, як душа зазнає тортур,

як густий туман обгортає всі пагорби й обриває плин,

де час кам’яніє назавше й де трава поростає крізь мур.

В'ячеслав Гук, із поетичної антології "Ущільнений простір", Київ, "Фенікс", 2017