В'ЯЧЕСЛАВ ГУК. ЖУРНАЛ "КИЇВ". ПОЕЗІЯ. ТРАВЕНЬ 2017
В'ЯЧЕСЛАВ ГУК. ЖУРНАЛ "КИЇВ". ПОЕЗІЯ. ТРАВЕНЬ 2017
СЕРПНЕВИЙ ДЕНЬ У КРИМУ
Complete Destruction*
It was an icy day.
We buried the cat,
then took her box
and set fire to it
in the back yard.
Those fleas that escaped
earth and fire
died by the cold.
William Carlos Williams
***
Він приходив до неї ввечері, але ніби потрапляв у глухий кут,
чекав і пив вино, роздмухуючи вогонь пристрасті невгасимий,
вона дивилась на нього, але помічала на його черевиках бруд
і геть не знала, що коїться у серці цієї не знайомої їй людини;
він розповідав їй про коханку Брехта Рут Берлау, про яку читав
в одному шведському романі, про любов, убиту людьми дочасно,
про Нью-Йорк, психіатричну лікарню і смак закордонних страв,
його лікті впирались у стіл, коли він цигарку прикурював часто;
на підвіконні кухні у склянках стояли пророслі цибулини – шість
чи сім; і технічні можливості старенького радіо – хибили вперто;
вона частувала його, уважно стежачи за тим, як він кумедно їсть, –
на губах був присмак цілунків, але чомусь хотілося просто вмерти;
тому здавалося, ніщо не принесе в їхні дивні відносини ще чогось
такого, від чого можна зсунутися з глузду, страждати або здуріти,
але ж поступове зледеніння у їхніх зранених душах вже почалось
попри те, що їхні тіла всмоктали палкого кохання спекотне літо;
раз по раз у нього з’являлася усмішка, тому що він був певен, що
має колись померти навіть безсмертний і закоханий до безтями;
вони разом дивились, – як перелітних птахів синій огрублий шов
розходився у вечірньому світлі над осінніми вистиглими полями.
ON BOTH SIDES OF THE ATLANTIC**
Коли надто уважно дивишся на поле і сад, коли вже знаєш, що має
статися незабаром або здійснитись у твоєму житті, яке проростає
крізь заледенілий камінь гарячим сонцем, сухою шерхкою травою,
що є складним вибором між життям і смертю, стає водою і кров’ю, –
тоді дерево перетворюється на мідь і небо хмуре пульсує птахами –
тяжкий сон до полудня, строката сорочка із засуканими рукавами,
бо будь-яка річ простору тотожна чомусь іншому, просто тотожна
чорно-білому фото середини 20-тих, де димить сигарета, де можна
спозирати на когось чи ж годувати диких качок на ставку, де пагорб
стає осяйно-бузковим і червоною робиться риб’яча Кафчина Прага,
і виникає цілком непереборне бажання вмерти, мокне пташине пір’я,
між ненавистю й коханням залишається не просто відстань, а прірва;
чорний капелюх лежить на столі, і шовк сухої трави горить останнім,
мертва, одключена від життя душа займається полум’ям живодайним,
пересохле річище прагне над міру напитися живої води і вже дробить
геть спустошене значення речі й хрусткий пісок божественної подоби;
і міра людської уяви не що інше, як незугарна увага тільки до процесу
стеження за каламуттю хвиль і за тим, як хребет і м’язи скорені плесу
сірої річки, яка схожа на рибу, але без луски і льоду, що повінь здерла, –
в закуренім склі ілюмінатора, як оголена плоть, пляміють старі дерева –
це безмірне намагання зменшити відстань між роком, місяцем, тижнем,
це химерні особливості будови світу під небом клятим, але горішнім,
і тоді можна осмілитися просто розплакатися або приспустити повіки –
це те, що відбувається на болючій межі кохання, страждання й крику;
холод між кінчиками пальців, срібний годинник чіпляється за зап’ястя,
чоловік відчуває загальну приречену смиренність, бо ж людське щастя –
це те, як тихо зазвичай дотліває призахідне сонце, ніби в губах сигарета,
це жінка у білій сукні в хисткому човні, якого зникає остання прикмета
десь там, дуже далеко, у хворобливому маренні чи в дрімоті, яку подужав,
де стара сільська церква і пташині тіні щільно переплітаються у калюжах,
де глиниста чеська річка тхне шпиталем і схожа на порване простирадло,
а в смороді старечих немічних тіл безумна сестра обмиває мертвого брата.
***
Колись має дійти до розпаду те насіння, що дрімає тепер в землі,
смерть, зрештою, урівноважує все, що колись за життя боролось,
вода з колодязя, що вмер, не має ймення, – вона безіменна, змілів
її живий глинястий відбиток, поранений гуркіт, надсадний голос;
останнє сонячне світло стрімко падало на поле, розмите дощем,
на старому готельному ліжку чоловік приліг відпочити по обіді:
поранене серце неймовірно жадало будь-що-будь втамувати щем
зерен розлуки, та втомлений мандрівник того, на жаль, не відав;
він щоранку вмивався так, що взагалі не торкався крижаної води,
подумки ледь не зсувався з глузду, а поряд сумирно лежав собака,
серпневий день у Криму був нібито підгоріла мідь листя – рудий,
у розбуялих хащах трави та квітів проти ночі у полі одуд плакав;
здавалось, ті зерна лежали горсткою в лівій кишені його піджака,
в убогій кімнатці чомусь пахло динею й свіжим печеним хлібом,
подумки він намагався приторкнутися лише минулого, але торкав
порочну наготу тієї, яку минулої ночі кохав, як дурний, і слідом
ішов за її жахною звабою, поринав у любові священні живі нурти,
прагнув забутись у тому бодай на мить, випадаючи з обіймів світу,
блаженне літо колихало завісами, а душа прагнула лише простоти,
а потому між пальців чаділа цигарка, яку намагався згасити вітер;
шелест дощових крапель ставав гучнішим, коли він стояв унизу,
відчуваючи, як неприємно тіло здриґалося під сорочкою – попри
кров венозну, яка гарячою циною розтікалася жилами, ніби взув
черевики на босу ногу або ж тримав сіру пташку в руці навпроти
вікна, щоб випустити її – безрибна сіть людського життя, візьми
собі на пам’ять цей уже надірваний спокій і поля холод сивастий,
тому що серце – не має вини, як солдат, що приймає жереб війни
спокійно і гордо, або на рану горла накладений зграбно пластир;
так людина протягом хвилини проживає ціле своє життя вповні,
так запах мильної піни на вилицях і рух по шкірі старої бритви
стають контролем над проявом почуттів, як наосліп прожиті дні
в сільській глушині, де пожежа метеликів прагне вночі догоріти.
ФОТОКАРТКА. TUA FORSSTRÖM***
Він сидів у порожнім вагоні, і його обличчя було блідим,
а чайка понад морем зробила пряму лінію впоперек неба,
і паротяг гудів жахно, пускаючи з труби чорнуватий дим,
наче це була якась важлива життєва хиба або ж потреба;
так вогким піском у напрямку моря зграбно плазує краб
і плавчиня, пірнувши у безвість, зникає у хвилях солоних,
мов її засмагле тіло з тендітними стегнами проходить етап
освячення – і сонце палає на ржавих виноградних гронах;
потім ще кілька разів він бачився з нею після першого дня
та гаразд пам’ятав її роз’ятрену плоть, очі, вуста й зап’ястя –
саме так яро безжалісні жокеї приборкують молодого коня,
коли батіг у ніжну шовкову шкіру впивається, – як уп’явся
він колись в неї очима і був несвідомий, коли згодом кохав;
тепер сидів прямо, як за столом у своєму робочому кабінеті,
старий вагон неквапливо пожовклі й посірілі поля розсікав –
і сіра чайка за блискучим вікном губилась у нервовім леті;
та жінка одного разу, аби він належав їй до останку, увесь,
у потязі геть заблокувала його ноги й нижню частину тіла,
сіла на коліна зверху, хтось проходив, і всесвіт губився десь –
і ніколи не міг її наздогнати, і хотів того, чого і вона хотіла;
пітніли долоні, він уже й сам не знав за що колись полюбив,
мабуть, це було те, що вперше відчув на смак – отой гарячий
подих її, може, для нього те, що ранило душу, – лише мотив,
причина, любов, зведена до паралельного всесвіту, так плаче
чайка при битій дорозі; тепер він їхав уже світ за очі, кудись,
потім зсів на якійсь миршавій станції і пішов уздовж обриву,
сяяло мляве сонце, свіжим простирадлам дихала хвора вись,
сухожилок берега настовбурчувався, а він пам’ятав щасливу
її, а потім розмірковував про даль, де трав’янистий, крутий
берег дудурився і де серце супроводжував стогін пташиний,
що розлягався над головою, і жер, поглинав життя водорий,
він мав вигляд вирубаної льодорубом з льодовика людини;
так за якийсь час він біля моря копав ногою здохлих медуз,
прагнув бути у стані порядку, гармонії, у тому лихому стані,
властивому мертвим, але не живим, і стискав у руках картуз,
як стискають бинтом горло, що кровить од вогнепальної рани.
27 ВЕРЕСНЯ 1994 РОКУ. ПАМ’ЯТІ ПОРОМА «ESTONIA»
диптих
I.
Усе його тіло було обгорнуте прохолодним цупким простирадлом –
він жадав не перейти межу, за якою втрачаєш право бажати смерті,
йому снилось, як відштовхнув од берега човен із мертвим братом,
а потім як дивиться вгору, спостерігаючи політ яструба, його петлі –
рвучкі й тривожні, неначе жаскі судоми пораненої коханням плоті,
коли спізнаєш приголомшення, а серце сповнюється переживанням;
він немов шукав притулок в сільській божевільні, коривсь мертвоті
життя, коли приходив до країв закам’янілої води, як на впізнання;
він жив з усвідомленням новітнього часу, володіючи Словом Божим,
а також – незагойною пам’яттю про минуле – правдиво й одноосібно,
у далечині пружні вітрила суден напиналися вітром непереможним,
у крижаному льоні яскравого осіннього неба яструба було не видно;
усе життя він намагався відшукати той порух губ, що відповідав би
його внутрішньому стану, і зосередитися на найважливішім прагнув,
бо ж йому ніколи не прощали того, що стосувалося життєвої правди, –
так мертва риба сторчголов рубає хвилі, відчуваючи в морі спрагу;
його життя стало розгорнутою передмовою до хворобливих снів, до
непрощенного досвіду: він підніс до губ крижинку, що гасла швидко,
і розмірковував про те, що завше в жахній самотності вранці снідав,
а губи покривала скоринка льоду та щільно зашивала сурова нитка;
подумки він поставав у контексті часу молодшим за війну, за прояв
її повсюдно, де тільки мешкав, жадав чи намагався когось злюбити,
у свічаді води чітко відбивалися чорні дерева – осіння чуттєва зброя
вражала навідліг скриком спінених хвиль, як чутливі слова молитви;
він довго дивився на старий човен, що завмер на скам’янілих хвилях,
спостерігав за ним з близької відстані, і повіки здриґались від суму,
бачив знекровлене обличчя – осіннє море бажало плодів достиглих, –
так вибивається плямою у фотованночці світлина, потята струмом, –
сиве волосся, сірі очі, тонкий ніс, гострі вилиці, чинячи перешкоду
й опір часу, визнають перемогу чуттів над усім, що тримає пам’ять,
незбагненний відчай панував довкіл, і яструбом падало небо в воду, –
ніби гамівна сорочка вже здолала хрест-навхрест руки і передрам’я.
II.
Його тонкі губи були аж надто щільно стиснутими під час розмови –
він просто повторив у зовнішності та химерному одязі свого батька,
і гаразд пам’ятав потаємні ознаки хвороби – як порух у жилах крові,
а при ліжку на бильці стільця висіла його сорочка, штани, краватка;
якось у телефонній слухавці почув, що любов і смерть – нерозривні,
тримав у думці найріднішу людину, що колись хрестили і поховали,
та бачив, як посіріле поле розчинялося в крижаній світанковій зливі,
і дуже старанно виконував з гантелями гімнастичні ранкові вправи;
слина збиралася в кутку його засмаглих губ як під час тяжкої хвороби,
для нього не існувало ні смерті, ні життя – як чинників, окремо взятих;
так гарячий біль пошкодженого хряща зненацька знищує древній обрій
будинків на околиці сірого міста – це те, що очі встигли навік ввібрати;
його батько замикався в лікарняних снах, мов на вимерзлому безлюдді,
балансуючи на межі свідомості та мерхлого краєвиду – виразно й зримо,
так лікар востаннє дозволяє оглянути тіло, згодом увічнене у погрудді,
він бачив батька у білих тенісних туфлях і чув, як гучала іржава ринва;
усе життя він дуже мріяв про батерфляй у напрямку південного міста,
що складалося з люду безглуздого, прапорів картатих, садів з бавовни,
відчуваючи у дуплах свого кістяка силу і те, як пульсує кров урочиста,
як важко йде полем за плугом чоловік – первородний і повнокровний, –
у своєму внутрішньому досвіді він був таким, як усі; живі й звичайні
здавалися дні, повітря, насичене часом, і шорсткими напружені вени;
спливав день, і недокурена цигарка ще диміла у покинутій почекальні,
коли пригадав сухі долоні батька і його слова – щирі й благословенні;
було видно, як тремтять повіки – непокірний камінь, шерхка тернина,
блаженні чайки над Балтійським морем, чиї голоси він міг добре чути
навіть крізь хворобливий сон, де спускався в копальню, а потім линув
угору, мов птах, відчуваючи небо, що тамує роз’ятрений біль спокути;
він гаразд контролював свої почуття, мріяв, поправляв окуляри на носі, –
був вибагливим до себе і небайдужим до подій, що з пам’яті були стерті,
витав солодкий присмак меду в повітрі – так мертве дерево плодоносить,
а його грубі терпкі плоди здаються мотивами людської любові й смерті.
***
Щоранку він вивчав своє обличчя у дзеркалі – назавжди,
здавалося, сховавши смуток в очах – і в кутиках сірих губ,
щільно обпалених південним вітром, і ржавий подих води
огортав повільно, а він думав про власний невдалий шлюб;
згодом сидів при кермі, направивши в містечко автомобіль, –
пізня осінь сумирно блукала полями, як блукає у тілі біль;
його геть чітко окреслений рот підпорядковувався віршам
чи сповіді у сільській церковці, де дотлівала тканина днів,
він гаразд пам’ятав ту жінку, яка колись його віднайшла,
немов поранену пташку, і одразу зрозуміла без зайвих слів
його душу, скалічену й оголену, як смертна і тлінна плоть, –
але він завше почувався самотнім у світі, де вмер Господь;
останнього часу його голову обтяжували божевільні думки:
боявся залишати її саму, бо вона була здатна ввімкнути газ,
щоб позбавити себе життя, тому не відпускав довго її руки,
сидів мовчки біля неї на ліжку, відчуваючи, як шалений час
забирає в нього останнє, те, для чого він жив, що мав, беріг,
а тепер було таке відчуття, що сам живцем в домовину ліг;
хоча він кохав її так, ніби Бог назавжди позбавив її краси,
і не міг насолоджуватися навідліг тим, що має жіночий рід,
дощ над полем завзявся надовго й неначе про щось просив,
але пам’ять цупко тримала грубе лушпиння колишніх літ;
сповнений гідності, чоловік зводив погляд уважний вверх,
вхопившись за кермо автівки, що лягла між полів у дрейф.
ЖАСКЕ ПЕРВОРОДСТВО ВОДИ
Я втратив батька, навіть гаразд не усвідомлюючи, що він був;
пам’ятаю балон зі стиснутим киснем, прихоплене сивиною волосся,
лихоманкову поквапливість медсестер, їхній обман із доброї волі,
дуже стару світлину на стіні, де Ейнштейн усім показував язика;
я винуватив у тому лише себе; лампа відкидала сліпуче світло;
життєвий досвід – зійшов тоді нанівець, як та фактура письма,
де вже давно не було ідейної глибини через змінену подобу речей;
за вікном палати на плесі річки плив у безвість старий пором;
що залишається потім од тіла, колись вивезеного на впізнання? –
просто бажалося жити, скільки віку відведено, але піти дочасно,
не залишаючи по собі навіть жодного сліду – бадиллям; у вирі
бурхливім життя хотів плакати єдині слова, залишені тільки мені
як дар і як пам’ять для іншої частини наших днів, де є скорбота
і жаль; бачив, що тіло не рухалося; його голова похилилася назад;
морозяна річкова вода нахабно підступала до самого підборіддя;
на тлі геть облущеної лікарні на вітрі пружно тріпотів прапор;
так уночі цупка шкірка плоду надрепується, прагнучи оновитись,
уже готова успадкувати нове життя, наче у згустках ярого світла,
де бовваніє прикордонна смуга передмістя і струхлявілий стовбур;
у погляді над стеблами трав іще майорів жвавих метеликів дрейф
і простір із солонуватим пружним вітром, приморським містечком;
уранці сніданок здається врочистим, світ дійсно розділений навпіл,
тому що все, що ти маєш, – є, на жаль, не на завжди, воно – минуще,
очі зупинилися на добірних зернах, що колись проростуть на полях;
сутінки, трохи осторонь – суголосся птахів у гіллі, вечорове дерево,
думки, наче шви, відокремлені один від одного, втрачені назавжди
у глибині якоїсь незнайомої кімнати, ніби останній пором восени;
і жаске первородство води як зраджене око, що не знає кордонів;
поступово підступає до горла крик, аж на очах вибиваються сльози,
коли вночі дме без угаву над річковими хвилями прискорений вітер,
неначе дужа кров дудуриться в напружених, а потім опалих жилах;
колись заради сумної втіхи батько розповідав про співочих канарок.
______________________________________________________________________
ПРИМІТКИ
*Complete Destruction
It was an icy day.
We buried the cat,
then took her box
and set fire to it
in the back yard.
Those fleas that escaped
earth and fire
died by the cold.
William Carlos Williams
Повна руйнація
Був крижаний день.
Ми поховали кицьку,
потім узяли її коробку
і спалили на задвірку.
Ті блохи, що уникли
землі і вогню, –
померли від холоду.
Вільям Карлос Вільямс
(Переклад: В’ячеслав Гук)
Вільям Карлос Вільямс (17 вересня 1883, Резерфорд, Нью-Джерсі – 4 березня1963) – американський поет, прозаїк, драматург. Один із найвизначніших поетів США XX сторіччя;
**ON BOTH SIDES OF THE ATLANTIC (англ.) – По обидва боки Атлантичного океану;
*** TUA FORSSTRÖM – Туа Форсстрьом (нар. 2 квітня 1949, Порвоо, Фінляндія) – сучасна фінська поетка.