категорії: новина

В’ячеслав Гук, зі збірки «Кримські елегії», 2013

теґи: Гук, вірші

 

 

***

Серед двох рік, міст, берегів, Німеччин –

бути й жити, – де радіо грає на повну силу,

плетиво почуттів виразно окреслить речі,

які набувають, – як кохання або могилу.

Під сірим небом – тепло й тихо, як у вусі,

ще треба в жилах поліпшити кровообіг,

якими брів навпомацки Томас Бруссіґ,

відчуваючи «Сонячної Алеї» болючий опік.

 

Час упорядкує думки, увічнить у воску,

твердою, як камінь, стане душа, та щира

на мрії, що вирують, як шторм, у мозку,

коли пече душу засмагла на вітрі шкіра.

Насос дає воду в пересохлі річища, в хащі

висушених трав, де гнізда птахів колючі,

світ робиться у свідомості гіршим, кращим,

а потім серце позов душі озвучить.

 

Переступи через тінь – і залиш паскудне

містечко, не хнюп носа, послухай, зміряй

волю, жах, силу, пульс, серце, навік осудне,

хрускіт жорстви під колесами автомобіля.

Вимикачем у присмерках тихо клацни,

увійди ж до себе, відчуй-но у роті слину,

що стала густою, ніби вино у склянці,

як припах паленої шерсті – чи дерматину.

 

Забудь про жінку, яку покохав, – зречися

буденного звучання, ніби порожніх мушель,

тільки в крайньому разі пригадай ті числа,

що звільняють життя од виявів і зворушень.

А потім засни на ліжку, – як був, – в одежі,

склавши на грудях руки, як мрець в секційній,

і долай у глибокому сні сині тверді мережі

річок і жил, що напнулись од крові й цини.

 

В’ячеслав Гук, зі збірки «Кримські елегії», 2013