В'ячеслав Гук. ФОТОГРАФІЯ: MARLENE STREERUWITZ
ФОТОГРАФІЯ: MARLENE STREERUWITZ
Нирець у морі, як чайка, – швидко звикав до піни
сірої води, а радіохвилі щоразу ловили непевне
звучання музики або ж – тихий голос людини,
а потім – усе западало й робилося вельми темне.
Кров міняла свій склад, ішла жилою або ротом,
повітря ж хлюпало в ніздрі безмежним літом,
і зникало поступово – сонне поле за поворотом,
напередодні затоплене вистиглим сухоцвітом.
Не було таких слів, щоб назвати, що відбулося,
руки були худі та напружені, адже по обіді влізли
у рукави старого піджака, і впліталася в суголосся
шепоту трав – вода, що пахла вовною, – як залізне
поруччя мосту, і липкою від поту робилась шкіра,
не вір, просто зваж-но, як стерплять усе це мізки,
я знав, що в холодній душі останньою зникне віра,
а від збурених хвиль – аж до неба летіли бризки.
Як риба, яка без води повинна невдовзі вмерти,
наче гума її плавців і блищання луски, – як ості,
що відбирають життя візерунками снів і плетив, –
солоне небо тихо нишкло в розпеченій високості.
Автомобіль же біг уздовж жовтої смуги пляжу,
за кермом була людина, у чорну одежу вбрана,
я й сам для себе – вже давно й нічого не важу,
як на фотокартці для посвідки на проживання –
волосся того, хто колись у лихолітті вижив:
так воно й сталось, але ж – марні зусилля волі
зробили свою справу, – як хліба гарячий вижин,
що хмелем наповнив мозок у пустельнім полі.
Роз’ятрена печаль очей, до неба вже звиклих, –
у сні ж вибухає – струк і лущиться лак, так ярі
посохлі трави напружений погляд – викрив
крізь великі закурені скельця старих окулярів.
Руки прилипали до кишень, зберегти намагались
тепло, яке щораз убувало, ґудзик ще тис під горлом,
і так хотілося плакати, – і сутінки ніжні рвались,
як марля бабиного літа, напнута у межах – зору.
Чи потрібно тобі це, не знаю, якщо ж – потрібно,
то я з насолодою затягнуся димком, – відкинусь
на спинку стільця і дивитимусь, як небо блідне
в високих вікнах, уже не розрізняючи плюс і мінус.
В’ячеслав Гук, зі збірки «Кримські елегії», 2013.