В'ячеслав Гук. Смерть Роберта Вальзера. Поезія

В’ячеслав Гук, зі збірки «Кримські елегії», 2013.  

СМЕРТЬ РОБЕРТА ВАЛЬЗЕРА

Зростається кістка – і мерхне у небі зоря,

синім лезом ручай застрягає у спаленій глині,

і стоншує вітер пісок, де все починає з нуля

напружена цівка, що кориться рівно годині.

Так губи сіріють од ранку, як попіл століть,

бо там ще є кров, яка зможе й на шиї напнути

артерії – жили, – там холод осінній стоїть

на схилах, як дощ, як овечі гурти каламутні.

В залізнім замірі – слова збережуть свою суть,

визначить око правильність форми – і оберт

останнього колеса, де знову слова оживуть –

у горлі, як в гирлі життя, яке час – покоробить.

Як дати ще жити, як покласти – останній зарік,

щоб вже розсмоктався рубець кучерявого гаю,

де поле – це вижатий простір, розмитий потік,

де перша зоря, ніби полум’я слів, – догоряє.

Замерзне сльоза на щоці, ніби голос живий

всередині тіла, де кров вже давно не холоне,

де липне до ніздрів тільки запах бензину, – жалій

усе, що піде за межу, що заглухне, як дзвони.

Як мертвий метелик, якому дав прихисток лід,

в урочій красі навесні оживе, певно, знову,

так тихий приплив на берег виносить умить

присмак чорної люті чи хвилю, тяжку і солону.

Але за припливом зненацька настане відплив,

який стече з рук в глибочінь по розкиданій гальці,

і те, що було, що колись ти зберіг, полюбив, –

намерзне диханням у скуреній наспіх цигарці.

І може, відчуєш, як гребенем цупкого хребта –

полізуть мурахи, як шкіра напнеться і – в’язи,

і в сивім свічаді води, як в диму, оживе пустота –

метелик, вмурований намертво в лід, ніби в’язень.