В'ячеслав Гук. Пам'яті Ігоря Римарука

В’ячеслав Гук

Пам’яті Ігоря Римарука

Брутальне тіло статуї вкрила суцільна ржа,

ти згадуєш країну, що назавжди стала тобі чужа,

як жінка, з якою ти був разом, а потім – її покинув,

щоб подолати кров жил, зректись її шалу й плину.

Життя твоє ткалося з розмов – і зі снів у старім купе,

переквітлих полів за вікном не видко було тепер,

у потязі ти пригадаєш той день за тривалим обідом,

у кишенях – кришки тютюну, і як ти з виглядом

цілковитого збайдужіння розглядаєш на вікнах мух,

рідкого димочка цигарки затишний теплий дух

чи все-таки прояв, чи може, все-таки втеча

кудись у минуле, де загоєна порожнеча

життя – і де сни – важать більше за надріз і шви

на животі від апендикса – роз’ятрений біль душі:

тиждень чи довше – ти пробув тоді у селі,

мав якісь клопоти з перекопуванням землі,

і нестерпно нудотний або ж – збіса неприємний

був день, що промок до рубця – і зробився темний.

Нотка спротиву звучала в твоєму голосі, що осів

на дно твоєї гортані, як осад забутих слів,

і дотлівала між пальців твоїх запашна цигарка,

яка збавляла відстань від тебе – до Телемаха,

і пах тютюном спід кишені вивернутого піджака,

руки лежали на колінах, а згубна приязнь ковтка

з винного келиха – це те, що потрібно було тобі,

сни – зробились мовчанням закушеної губи.

Ось – механічний млин для кави, зерна і солі,

ти ж – знехотя, крізь дрімоту, згадував промислові

зони під Києвом і крик у зледенілих водоймах риб,

що тягнув тебе поковзом – поглядом – тільки вглиб

провінційних містечок, де жерех укрив жорству

й пароплавчики на ріках залишалися на плаву

тільки завдяки диму над щоглами і силі тяжіння,

де кам’яніли тіла й оживало увіч каміння,

щоб лишитися криком чайки над плесом рік,

щоб душа зберегла – і вчули серця той крик.

листопад 2010

Сімферополь

Всі права застережені. Використовувати для ознайомлення із творчістю письменника.