категорії: блоґ-запис

В'ячеслав Гук, вірші з антології FATUM, 2009 р.

 

Всі права застережені.

Використовувати для ознайомлення з творчістю письменника.

 

В’ячеслав Гук, вірші з антології «FATUM»: «ZEITGLAS», 2009 – 376c.

 с. 137-143

 

ГЕТЕБОРГ 1982 року

Тільце вбитого птаха – під знаком зорі Тельця,

пасмо волосся, зачеплене вітром, торкається до лиця,

ми не тут і не там, а десь у центрі, між, посеред,

де мешкав колись відомий усім поет,

де чайка не кричить, а просто собі літа,

де закінчуються дороговкази, століття, віки, літа,

де голос стає відображенням давнини

на старих фотокартках, де зображені ми:

на задньому плані, бачиш, квіти старих шпалер,

біля високого вікна – задумливий офіцер,

жінка у сукні з лисячим коміром кольору тютюну,

дві високі рами зливаються ув одну,

видаючи чотирикутник шахової дошки: скінчилось життя, як гра,

в обличчя вбивці вона подивитися не змогла,

це було в Гетеборгу, закінчувався парад,

це все, що пам’ять зафіксувала, витягнула із надр

підсвідомості; ще кров, яку стирав із сидіння авта таксист,

шпиталь, привітання шведською – tack för sist;

тепер залишилося дивитися чайці німій услід

крізь стільки подій, крізь стільки забутих літ,

твій голос порушує загоєну німоту

категорії неживих речей, кімнату, уже пусту,

високі вікна, що ввібрали кришталь небес

теплої осені, що лишила усіх нас без

твоєї присутності, без звучання англійських слів:

осадок часу у склянці життя осів,

тому як підсумок, результат, сутність земних речей –

тільки сум, тільки сум із кольорової картки знайомих колись очей.

 

  • **
  • Роздуми про кількість зерна, про сон

Післяобідній, глибокий, міцний, в якому –

День згасає в золоті лип за ясним вікном;

Рука поставить крапку, забувши кому,

 

В листі, що закінчується несподівано на

«З повагою», «з пошаною» чи «бувай здоровий»,

Од роздумів про кількість у душі зерна

Пластилінова лялька піднімає угору брови.

 

Звезені на нове помешкання, квартиру, житло

Речі – пахнуть – до болю – житлом учорашнім.

Механізм не виконує свого призначення, лише мотор

Деренчить, як йолоп, рятуючи од блюзнірства й фальші.

 

У перших числах закінчується місяць, тиждень, доба,

Рот розтягується в усмішці, наче гума,

Поступово стає рівнина замість гори – горба,

Повертають до життя електричним струмом.

 

Я стискаю руками скроні, а горщики

П’ють дощ із біленої, пухирчастої стелі.

Тупо рухаються по колу вагончики

Дитячої веселої каруселі.

 

Я вслуховуюся у краплі – телефонний дзвінок завмер,

Обриваючи звук як чинник життя, процесу…

Із циліндра вийнятий кролик дрижить, як сапер

Перед вибухом переповненого людьми експреса.

 

Ende August, 2006

Ми ніколи не отримували від тебе листів,

ти мовчав навіть тоді, коли хворіла Тесса,

хоча, я знаю, що ти завжди листуєшся зі своїми

коханками і те, що їх безліч.

Ти втратив розуміння слова – «спорідненість»,

і родина для тебе чужа, як дереву прищеплена гілка,

сині очі твої стали вибляклими від часу…

Пам’ятаєш, у дитинстві, ми потрапили в дощ

(це був липень) –

і сховалися в закинутих стайнях царського іподрому?..

Ми промокли тоді – та були щасливі-щасливі.

А ще те, як ти оберігав від сільських дітлахів теплі гнізда,

як годував із рота галасливих сиріт-ластів’яток?..

Це було так давно: ще до того, як нас роз’єднали

і як на кордоні розорали контрольні смуги.

Цікаво, чи прийняв уже запропоноване громадянство?

В останнім листі до Рози ти сказав, що жалкуєш за нею,

(як ти пам’ятаєш, – вона живе поряд, з нами),

заробляє тим, що миє посуд у їдальні тітоньки Нори

і допомагає листоноші розносити вранішню пошту.

Знаєш, час її не торкнувся. З роками

вона тільки більше стала боятись єврейських погромів,

вона взагалі не така, як усі: нову владу

не сприйняла, як багато хто з нас, – зло й вороже,

тільки із жахом згадує надпис – хтось наспіх вивів червоним:

JUDEN – RAUS!!! (невдовзі його на стіні забілили).

Ми живемо так, як раніше, та тільки загинув Емброуз

(наше цуценя-пудельочок) – розрізало навпіл трамваєм,

сьогодні, наприклад, ходили на службу до храму,

іноді я малюю портрети, збираю гербарій,

їжджу на дачу в Хіітолу, читаю норвежця Брюхейма …

Життя – як пісок, що тече крізь розтиснуті пальці,

і я вже не зроблю того, що хотілось зробити.

Кажуть, краще синиця в жмені, ніж журавель у небі,

вже сюрчання цикад розриває вушну перетинку,

вибач, але я завжди чекаю на лист або звістку від тебе…

 

  • **
  • Бджолою продзижчить куля, золотою бджолою

Промайне у безхмарному небі літак військовий,

Синя лагуна здаватиметься чужою

Зору, що вбирає пейзаж ранковий.

 

У довгім погляді – губитиметься остання

Троянда з вечірньої сукні, вогнем налита, –

Як символ несправдженого бажання

Або як спогад про довге південне літо.

 

Після битви під Дюнкерком – мозок шука спасіння

Од вимушеного свідоцтва жаских реалій,

Вітер південний розносить кульбаб насіння

Од сонної бухти все далі і далі – й далі…

 

Пахне зрізаними трояндами, літом, портом,

Слух і зір не сприймають буденні розмови й речі,

А твій надпис – нашвидкуруч – стерся на довоєннім фото,

Де буксир пихкотить проти стрімкої течі.

 

Усамітнене розташування старого цеглового дому,

Стіл із вазою, в якій в’януть білі троянди,

У довгім листі до тебе я не поставлю кому,

Не послухаюся гестапівської команди.

 

Монограми родинних серветок розкажуть про інше,

Напевно, звідси починається хроніка Нори,

Приглушений голос – здаватиметься тихішим,

А кіноплівка – зафіксує одні повтори.

 

Стомлена ластівка сягатиме у безгранність

Синього неба – під стрекотом кулемета,

Мої довгі листи нехай залишаться замість

Чорно-білих малюнків реквізованого мольберта.

 

Зміниться часовий вимір – зникне останній полюс,

Вересневий праліс бовванітиме в сні строкато,

А твій забутий, існуючий на загубленій плівці голос, –

Розпадатиметься в пам’яті на стакато.

 

Марія Каллас

 

 Rough winds do shake the darling buds of May…

  W. Shakespeare

 

Час, як завжди, залишає усе без зміни,

Митця од сну не збудить славетна ліра,

Може, тільки погляд тоді зустріне

Грака в пустім полі над обрисом землеміра.

Погляд вбирає небо, відмежувавши птицю,

Що із самотою в просторі небес спіткалась,

Пам’ять зберігає, немов дорогу скарбницю,

Голос отруєної в Парижі Марії Каллас.

Твої сни стають повні, як подих весняний моря,

Як прикріплені до шовкової сукні пташині пера,

Трудами й днями наділила твій образ доля,

Приватний спортивний літак умика пропелер,

Щоб продовжити подорож небом. За довжиною

Падіння твого погляд не стежить вперше,

Бо голос, наділений силою неземною,

Час, зупинившись у мовчанні, – не перевершить.

 

  • **
  • Я ковтаю воду, сльози, закінчення власних слів,

під сорочкою на моєму животі від апендикса лишився шов,

я напроти тебе по обіді на стільчика тихо сів,

і ти спитала мене, де я був і звідки це я прийшов.

Я був на молу, тра-ля-ля, тра-ля-ля, я ходив до хвиль,

хотілось сказати тобі, поглянь, у штиблетах моїх – пісок,

але я мовчав, визначаючи твоєї модної сукні стиль,

 і пік мій погляд її надто гарячий шовк.

Потім ти взяла ніжно мої руки в свої – отак

і поклала собі на коліна, щоб я, клятий тупак, пізнав

крізь панчішний капрон прохолодної шкіри ляк,

і відчув зсудомлені свої вилиці, які давно вже побрити мав.

Знаєш, я був біля моря, ти ще спала, але все-таки не губив

там у жодному разі нічого – як зізнатись тобі в усім?..

Я бачив, тоненька смужка помади лягла нижче од твоєї губи –

ніби надріз, а руки мої приторкались твоїх колін

стулених щільно. Це було в абсолютнім спокої дня,

я намагався не думати про минуле, ловити ґав, тебе роздягти

спочатку поглядом, потім руками, щоб любити з присмоктом, навмання,

і твою гордість жіночу таким чином – здолати, перемогти.

Але я знав, що дні втратили в тому будинкові лік,

ще мені було відомо, що символізує жалобу – тис,

ти мовчки дивилась на моє обличчя, підборіддя, на мій кадик.

А над нами метелик у світлі вікна повис…

 

Колір зими. Фінляндія

Зір відриває од снігу вагу літака –

Колір зими несумісний з кришталиком ока,

Бо, коли змах подарує тобі не крило, а рука –

Простір горішній набуде мовчання – високо.

 

Колір зими незрівнянний з вагою утрат,

Сніжинки, запалені сонцем, лягають на лисяче хутро,

Пам’ять все здужає знести – як фінський солдат,

Сни – це Кексгольм, де все жахом безжалісним скуто.

 

Зі звиклим сумлінням засніжені сосни вберуть

Край виднокола і дужий розбурханий вітер,

Знімок, розірваний навпіл, – як вилита ртуть,

Де лисячий комір її і його запорошений інеєм кітель.

 

Це незрівнянно з можливістю мовити вголос: зміни

Хід цього часу, хиби і вади всі – зараз!

Час має жадібний вистиглий колір зими,

Як гілка весняна, що струшує інеєм зав’язь.

 

Всі права застережені.