В'ячеслав Гук. Норвезька письменниця HERBJØRG WASSMO.

В’ячеслав Гук

зі збірки «Кримські елегії», 2013

HERBJØRG WASSMO

Сухий і засніжений глід зненацька затримав сани

над самою безоднею, де пінилась і гуділа гірська ріка,

кінь вирвав старі голоблі – і скуб мох, оповитий снами,

у пізньому зимовому дні, що останні надії вкрав.

Зрита кам’яниста пустельна земля зберігала тінь хмари,

а ще – молодої жінки, що розбила коліно – і, вихопивши ножа

із-за шкіряного паска, – різала мерзлий глід, і вголос марив

покалічений чоловік, що у санях нерухомо крижем лежав.

Лише раз вона стрілася поглядом із ним, посміхнулась –

дуже вороже – як для рідної людини, надто безжально й зло,

а потім, – ніби дном темної ріки, що задихнулася від намулу,

овече ложе з хворим у безвість гірську – сунулося й повзло.

Вона ще раз глянула на чоловіка – з утиснутим від удару оком,

пригадавши його незвично молоде тіло, – попри фізичний вік,

і гірська темна ріка гуділа внизу суцільним жахним потоком,

який навік заглушив і заморозив гангреною вражений крик.

Коли ж скинуті сани, ніби птах, стрімголов летіли донизу,

з яких покалічений чоловік випав у морозну площину снів,

обличчя жінки, мов рана, запалене й обморожене, – вітер різав,

і сріблястий іній, як дотик цілунку, на її губах, віях, бровах осів…

А за дванадцять болючих років до того, що сталося щойно,

механічний чавун у пральні вилляв на її матір гарячий луг,

шерсть коня затишно пахла стайнею, і мололо життєве жорно

долі тих, хто навчився любити, прирікши себе до мук.