В’ячеслав Гук, зі збірки «Гілочка кримського тиса», 2018

***
Це дроблення денного світла – немов проростання зерен 
в закрижанілій північній землі під рваним вицвілим небом, 
на коні долав учвал шмат поля втомлений сільський лікар, 
дикі гуси кричали в пониззі, де синім лезом блищали озера, 
сухорлявий кінь поранив шкуру на крупі, напружував ребра – 
його довге м’язисте тіло було складно визначити за віком;

прохолодний вологий риб’ячий вітер різав вершнику ніздрі – 
він був частиною давно вмерлого батька й матері, серцевина 
його єства жила у сплеті дужих м’язів, напнутому сухожиллі – 
так узимку крига розтавала під сонцем і сонце корилось кризі, 
а в час мору й пошесті до Господа йшла дитяча душа невинна 
і засохле гроно сходило соком, як криком – плоть породіллі;

нелюба земля як нелюба жінка – гуділо сухе дерево дзвоном, 
його очі сприймали світ у чорно-білому кольорі й спочивали, 
як спочиває в роті надсадний голос чи блохи в собачій шерсті, 
цей смертний люд уже давно перебував між життям і сконом – 
так розлогі дощі восени сліди коня в неозорому полі вривали 
і відсвіт дня тихо розходився кров’ю, сповіщаючи о пришесті;

проте його душа просила рятунку, як горло – питва з льодовні, 
його лікарський сурдут – сильно просмердівся конячим потом, 
він поглянув у далечінь, де тонкий димок над садибою вився, – 
і відчув те, що відчувають, ставши вже ворогами, єдинокровні 
брати: ненависть до щоденної метушні, плоті убогий спротив 
і тонкий поріз на лівій вилиці, коли він вранці наспіх голився.

В’ячеслав Гук, зі збірки «Гілочка кримського тиса», 2018
Фото: David Hyun