В’ячеслав Гук, журнал «Київ», №3-4, 2018
***
Збігло ще кілька день, поки не викрилася його відсутність –
була подорож і затишне млосне кипіння блискучої глиці,
у згадках повільно добігав кінця короткий дощовий день,
та він північному вітру підставляв одухотворене обличчя,
де надвечір у глибочезному колодязі сяяв умитий місяць;
ніч сховала гніздо сизого голуба в намоклу основу листя,
чоловік усе життя долав залежність од власної тіні, жінки,
темна вода шаруділа, поглинаючи вилиці, змиваючи кров
із закушеної губи, ніби розривала безбарвний пагін життя,
де тіло смертне наче силоміць набувало фізичного досвіду;
двадцять років тому їм довелося побачитися в ресторації –
він був гірничим інженером, вона – викладала французьку;
над квітами, що жовтіли у вазі, без угаву кружляв метелик,
у миршавім готелі вона навчила його справжнім цілункам,
і він корився її неприборканому бажанню бути щасливою;
на нього чекав жереб виснаженого вола, вбитого перелогом,
або ж доля Миколи Хвильового, який застрелився в кімнаті,
запросивши друзів на 10 годину ранку 13 травня 1933 року,
тієї суботи паморочилася голова од густющих пахощів бузу,
а в сусіднім підворітті ще з ночі заводив приблудний собака;
він здійняв капелюх та обережно пригладив волосся рукою –
згадав чайку на пустельному пляжі окупованої Росією Ялти
і як шпальти газет висвітлювали брехливі російські новини,
потім блукав пересохлим річищем, яке оголило кістяки риб,
приборкуючи сльози, що котились з очей і душили горлянку.
В’ячеслав Гук, журнал «Київ», №3-4, 2018