В'ячеслав Гук. СЕЗОН НА КАТРАНА В КРИМУ
В'ячеслав Гук
СЕЗОН НА КАТРАНА В КРИМУ
I was in his house. His wife carried a tray of coffee…
Carolyn Forché
Електрика – вимикається – і наче із сухого хижого мерхлого мерехтіння
назавше вислизає – пустельне узбережжя, стара парусина, сон, пакгауз,
а сіра мертва вода гострим лезом уздовж берега – зрізає крихке каміння,
як горло ріжуть слова з набором незвичних ритмів або незграбних пауз;
чоловік чекає в приміщенні, зчепивши, як боксер-бульдог, дужі щелепи,
осінь у Криму – нагадує поховання мертвих – по битві, – сіпання жовен
під ледь засмаглою шкірою обличчя, на якій в’їлися пасмуги поту теплі,
жоден колишній солдат – суцільно не покориться – почуванню, жоден
не погодиться на те, що зазвичай відчуває – беззахисна плоть; Мальпіґі,
італійський учений-анатом, це той, який узяв і вигадав брати з пальців
їхні відбитки як засіб установлення особи, – колись, було, уривав інтриги
в анатомічнім театрі щодо злочину совісті; цей же очима узяв обмацав
пристань, що лежала пустельна, споруду маяка, високих вікон фрамуги,
уже гаразд потемнілі, витяг із кишені складаного ножа, вичавив посміх
із майже безкровних губ, – пошкрябав лезом, як риб’ячу луску, попруги
шерхкого, давно фарбованого підвіконня, ніби слухав чайок безголосих,
що дуже довго метушилися над морем; збавлений змоги кохання й честі –
наполегливо хотів з’єднатися телефоном; там пахло кропом, тим зелом,
що навдивовижу прагло лишитись, де вибирав остюки із собачої шерсті
день, що минав, – просочений запахом солі, – вельми грубим її помелом;
напнуті стяги рівно хитали крильми, а час життя заперечив – і ствердив,
збита дощем, плавала на підлозі в синій калюжі груба жовтувата нічниця,
вапно на стінах – стало вологим і подекуди облущилося, мов од свердел
численних ручаїв, що стікали вниз, утворюючи на дошках кола й кільця;
порожній простір, як цупка сіть із дощу, зненацька – рвався перед очима,
жаль жаский вирував у душі, як хвилі на збуреному морі, що рвали безмір
тих почувань, не підвладних серцю й душі, як година сієсти, яка навчила
губити й знаходити щось нове у сплетах днів, без сили кохання – змерзлих;
потому він збіг із ґанку, сів у автомобіль і навпрошки вирушив до лікарні,
беручи все вгору, вище, потім – край поля, що лежало у скошених смугах,
тобто ближче до того, що так прагла душа, і вода поволі кам’яніла в крані,
лунала, як призабута музика у ватними ґнотиками щільно затулених вухах;
і лісосмуг полум’я холодне журно горіло – мов жирне їдло для нюху й зору,
він міркував про те, як складно бути патріотом і як просто стати дезертиром,
кози біля дороги ненажерливо жували жуйку, виявляючи безмежну покору,
це те, що лишилось, як камінь, як кістка, як чайка зі смиканням полохливим; голова ж його відчувала вчорашнє похмілля – це притча про блудного сина,
ще в старій закуреній валізі лежав вологий рушник – і шию тис новий комір,
гадав, – як приємно тепер було б стати під душ, бо геть загусла у роті слина,
як приємно було б відіспатися в готелі, найнявши для себе дешевий номер;
як у важкій роботі надвереджений м’яз сіпонувся – спинився посеред дороги,
він висів із машини, скинув капелюха, став навколішки, мов знову збаг норов,
який душу обліг, як чоло хворого на пропасницю – облягає рушник вологий,
з почуттям, що переміг життя, мов той убогий ратай, упокорив його, упорав;
а потім була лікарня, запалене світло і він, – промоклий до рубця, що мовчки
довго стояв, закуривши, під іржавим піддашшям ґанку, коли дощ уже стишив
свій плин, але стікав бритою потилицею, лип до шкіри і біг за комір сорочки,
де гортань прагнула відвертих зізнань, спонук, слів чи все ж таки щирих віршів.