В'ячеслав Гук. Денізі Левертов

В’ячеслав Гук

ДЕНІЗІ ЛЕВЕРТОВ

Білченя з відірваною головою закривавило газонну траву,

кров невпинно витікала із жил синюватих,

щохвилини її ставало дедалі більше і більше,

здавалося, вона може утворити велике озеро,

з якого питимуть уночі перелітні канадські гуси.

Сад дичавів. Чай охолов у розставлених чашках,

на терасу подали кекси до раннього ланчу,

свіжі троянди пахли росою і сходом літнього сонця,

по радіо повідомили про землетрус у Туреччині –

силою у шість із половиною балів за шкалою Ріхтера,

знову трусило Анталію, Сіде, Белек, знову були жертви,

навіть ми у цей час мали вади у телеграфуванні.

Я не встиг відповісти на телефонний дзвінок із Пітерборо.

Вчора плакала горлиця – ніби хтось стукотів у бубон, –

і пісок захрустів під ногами новоприбулого наймача,

(горішній поверх винайматимуть аж до вересня),

хоча це й другорядний дім, але надто принадна місцевість.

Мурашиний акрополь зник, передчуваючи небезпеку:

вранці вода, що піднялася, була б його затопила, –

а так – тільки місце, де був розташований пагорб.

Сусідня війна залишила незгладимий слід у душі пацифіста,

у тлумачення «Давидових Псалмів» закралася груба помилка,

кришки залишились од кексів, розмову перервало мовчання,

тканина завісок усмоктала сонячне сяйво,

тягнуло вогкістю від лагун і морської затоки,

на блошинім базарі продавали родинні речі,

стара дача буде замала для цієї орави,

твій голос ставав таким незвичайно далеким,

де скінчилися сходи Якова, де море штурмує берег…

Дика кицька знову чатує на приручену білку.