В'ячеслав Гук. САКИ. Поезія

В’ЯЧЕСЛАВ ГУК
 

САКИ

Цигарку затис у губах, ледь вичавив дурний посміх,

не второпаю – хто я? людина, річ, відчуття, непослух?

а може, промоклий птах з рибиною в міцнім дзьобі? –

відчуваю: липкий піт ріже шкіру на вилицях і на лобі,

бачу: хижа вода вилискує міддю, і мідь обпинає сушу,

наче шкіра – тіло засмагле, а я з місця й тоді не зрушу,

коли нарешті ж накотяться на берег всі хвилі – разом –

і я вільно пірну в них – альбатросом – чи водолазом.

Щодня брию до синяви вилиці, міняю брудні сорочки,

довго пишу нового вірша, а потім – рву на шматочки

те, що олівцем старанно, але вельми безладно вивів

на папірці: я народився, а значить – в життя повірив;

курю, – печу губи й тримаю дистанцію – де потрібно,

подумки лаюся, але просвітку, як не крути, не видно,

здається, жодного дня не провів я без віршів, совість –

там, де мертве й живе, – у пульсаціях в жилах – крові.

Клекочуть буйні вітри – й розлягається гук пташиний,

стоїш – по щиколотки в піску, – ніби каркас машини,

що спалена ще взимку на узбережжі, й так ясно чуєш,

як товчеться у грудях серце; думками, як птах, ночуєш

в розлогім гіллі старого дерева, – притин знайшовши, –

щирий, тихий, безіменний, як сон, що триває довше,

ніж твоє споглядання, – як хвилина, що зникла, збігла 

в твоєму чеканні, що скресне в серці колись, як крига.

Там рання осінь – панує, – де птахами поранене небо

ще й досі без угаву – кровить, де випнуто жорсткі ребра

старезних будинків, що колись були заселені – снами,

тепер же в них – порожньо, як дно висохле – ванни;

я йду – вслід за хвилею, – і ноги – по самісіньку кістку

встряють у пісок, так колись давно загублену звістку

приносить до вух вітер, так не страшно – й померти,

відрікшись од молитви й од слів останніх, відвертих.

З грудей вивільниш крик, притиснеш до скронь долоні,

коли пекучий жаль із душі – нараз вихопиться назовні,

обмерзає пісок біля купальних кабінок, сприймай тверезо

події життя, що змінюють час, як змінюють в станку лезо;

в щільнім мороці смикається хирим світлом єдина фара, –

де тиша займиста у балках, яких стовкли кози, – запала,

і сiль – роз’їдає губи, лизав би камінь, мов той собака, –

батько вперше – тільки по відірваних пальцях – плакав.

Звичайні пальці рук, але ж ти – ніби та риба з плавцями,

що вільно рухається в тихій воді, – помінявши місцями

відбитки тіней, як подія, що затерлась, пішла в непам’ять,

як спадщина, яку посів, або тіло, що по смерті – спалять;

але я знаю більше, ніж ти, – й тихо блякне руде галуззя

уздовж дороги біля моря, так хижа чорна глибока луза

приймає кулі, коли гра урвалась, – і, мов краля жирна,

рибина, зготована на обід, на тарілці лежить сумирно.

Усі права застережено. Використовувати для ознайомлення із творчістю письменника.