В'ячеслав Гук. Кікапу. Вірші 2010 року

В’ячеслав Гук. Кікапу

вірші 2010 року

Побрили Кікапу в останній раз,

Помили Кікапу в останній раз!

Волосся й крові повний таз…

Георгій Іванов

• **

Відбиття сірого неба у ржаво-жовтій воді басейну

узгоджує речі, давно завойовані і вилучені з ужитку:

сачок для метеликів, корок, пробиту мовчанням вену,

трава бинтує сильно поштрикану сонцем литку.

Відчуваю, як у зап’ястку пульс б’ється рівно й пружно,

з мене порівняно невелика кількість солі і поту вийшла

і всмокталась під пахви сорочки, а хмари доволі дружно

висять над капотом авто, у закапелку ластівки і Парижа.

Звертаю увагу на стару платівку ріки з подарованої картини,

у передмістях досі зберігається присмерджений рибний припах,

місто воліє пірнути якнайглибше в свої звірені сни й глибини,

але я його вже достоту, як колись і Генрі Парланд, випив.

Мене взяло раптово життя за риб’ячі порвані зябра

у шинку, в оточенні цигаркового диму, свободи, швалі,

позначала тихе прив’янення осінь, як мокру підлогу швабра,

ніби вранішній промінь на казеннім зібганім простиралі.

На набережній я підхопив під лікоть гарненьку жінку,

потім прокинувся, ніби з похмілля, в номері готелю, в гніві,

і не міг угадати чи то зі Старої Ратуші, чи то з овочевого ринку –

несло крижаний запах дощу, що належав торішній зливі…

• **

Ніби гавкіт собаки, вщерть вибраний зі світанку,

або ж болісне слово, зронене в слухавці в невідомість,

стертий звук голосу вином наповнює горло й склянку,

і я сам просто неба пливу у безвість на тому поромі.

Кожна річ має віддатися, бажати покохати і віддалитись,

у руках того, хто того так ревно й затято-затято прагне,

вода просочує сни, заважаючи жити чи застрелитись,

поховане в хмарах сонце у дощ пообіддя вбране.

Суконне пальто на мені, здається, вже геть промокло,

я зовсім не ладен сховатись од дощу, наче мене підмінили,

завмирає без руху в небі птах, якого тримає в напрузі око,

я забуваю себе й ту місцевість, де мене колись народили.

Нахиляюсь од вітру і запалюю сірника, аби прикурити,

пахне паленою шерстю повітря, хворим сирим озоном,

плинуть повз мене на берегах акуратно складені скирти,

подряпана лезом вилиця сильно пече і пахне одеколоном.

До пункту мого призначення – певно, з’ясовуватиму стосунки:

синтаксис душі і совісті, що вміщені разом, яких видає химера,

і птах, ніби куля, щосили вибита києм із неглибокої лунки, –

виривається з напруженого ока, в якому сльоза завмерла.

• **

На поверхні води жирні плями лишає моторка,

калатає мотор по бензину й розплавленій міді,

береги обняла звідусіль імла непомірна і вогка,

перше слово вже мовлено – інші слова непотрібні.

Все здається порожнім, все прагне зимової втрати,

руки пахнуть ранковою кавою, сировою дошкою,

тонка смужка піску не навчилась сліди забувати,

прибережне поселення дихає млою важкою.

Чіпкий погляд фіксує сталий зв’язок розуміння,

в роті криється присмак тривоги і згірклого спирту,

іще кілька хвилин – рвучка хвиля вдаряє в каміння,

на відтинку часу – лезо вилицю ранить небриту.

Прибережні будинки просочені вітром, штормами,

загусає ця зраджена дійсність, як фарба малярська,

і дахи, вкриті млою, блищать незагойними швами,

і рубцюючи звірені сни, білизну припалює праска.

Тому розминутися в часі практично стає неможливо,

розмивається берега обрис і вогкої мли оболонка,

сни гамують слова, де за тебе все вирішить злива,

жива деревина розгоряється довго і тонко.

• **

Запалюєш сірника, щоби прикурити, але його відразу ж

намагається загасити вітер, що дме зі зливою із сирого півдня,

сковує вчинки і наслідки підсолоджений запах на кухні газу,

повз вікна буфетні рухаються вагони з Праги, Софії, Відня.

Пристосовуєшся щодня до вигрібної ями, ніби до поцілунку,

до кінця вичавлюєш із себе зболілий клаптик скорботи й хиру 

можливість колишньої вправності бгаєш у зубах, як гумку,

рейки лискучі схожі і на йод на простиралі, і на шов пунктиру.

У водоймищі скутої льодом душі завмирають судна річкові,

димок од цигарки осідає на губах і потім сильно пече у горлі,

синтаксичні конструкції проймаються запахом поту й крові,

вибиваються на очах сльози, і сплітаються закохані у покорі.

Вгорі птахам не вистачає більше місця любити небо без зради,

жорства серць не встигає вихоріти, як горло після запою або застуди,

на поверхні ванного скла проступає пара, з якою нікому дати ради,

бо пухка рілля загрібає житню стерню, вибавляючи одзвук дуди.

Я встигаю роздивитися лише пісок, метал, гариво вздовж каналів,

сирове волокно туману, сіріючи над просмерділим асфальтом, тисне

на свідомість і почуття, на ландшафти, які забілили, вирвали, вкрали,

але гортані так потрібна у ці скажені хвилини звичайна пісня.

 Всі права застережені. Використовувати для ознайомлення із творчістю письменника.

Alle Rechte vorbehalten