В’ячеслав Гук, зі збірки «Гілочка кримського тиса», 2018

***

За якихось півроку до смерті батька – він зібрався до нього,

хоча того ж таки дня перебував у стані дужого хвилювання

і мав такий вигляд, ніби нарешті зробив вирішальний вибір;

відчував, що той не впізнав сина: його тіло скорила хвороба,

а син сидів мовчки, так і не збагнувши свого жахного стану,

тримав батька за руку, поки той не заснув, стуливши повіки;

тоді чоловік із персоналу лікарні підкотив до вікна візочок,

де мирно лежав батько, натягнувши на голову простирадло, –

перш ніж винести остаточний вердикт – лікар просив почекати;

саме той день був найбільш примітним: ледь блимало сонце,

пам’ять поєднала голоси людей і птахів, але не голос батька,

бо невиліковна хвороба поклала край усім його почуванням;

так колись, у дитинстві, захворівши, – він намагався заснути,

тримаючи геть обважнілу від хвороби голову на його колінах,

останнім часом він занадто виразно бачив, як той змінився;

він ще з дитячих років пам’ятав, як батько приходив з поля,

де косив або сіяв, але не було тих слів, які вперше звучали б, –

харчування було дуже мізерне й погане в казенній їдальні;

до його душі присмоктався жаль, украй зіпсувавши настрій,

подумки він намагався знайти щось, що єднає смерть і життя,

зиму і літо, чорне і біле, холодне й гаряче, темряву й світло;

згодом він вирушив у довгу прогулянку лікарняним парком,

залишивши спочивати на самоті того, хто був найріднішим, –

великі краплі дощу важко впали йому на похмуре обличчя;

терпко пахло курявою й дощем холодне сільське надвечір’я,

у кронах дерев галасливі птахи шукали прихисток і ночівлю –

осінь була схожа на будинок, де минуло чиєсь спільне життя.