В'ячеслав Гук, із поетичної антології "Ущільнений простір", Київ, "Фенікс", 2017
***
Щосуботи він ходив до молодшої сестри на кримський цвинтар,
бездумно викурював майже пачку цигарок дорогою туди і назад,
за роки російської окупації став наче самотній біблійний митар,
увечері сидів на лавці під грушею, наслухаючи доглянутий сад;
із плином часу він опинився у тому дивному стані, коли морок
залягає в спорожнілих закутках серця, де вмерла колись любов,
як у перекладених віршах однієї невідомої поетки із Пітерборо,
що їх він, надто розчарований життям, перечитував знов і знов;
його покійні батьки мали спільну могилу; ніби пальців хрускіт,
напиналися на зеленавому морі білі вітрила прогулянкових яхт,
у його проникливо-глибоких очах чаївся жах пережитої пустки –
намальована крейдою на дверях Зірка Давида і безіменний птах;
у його чутливому серці сховався лише розлогий пташиний гомін,
той, що приймає тіло, як перемогу і невимовний душевний тягар,
із малих літ він був гидким каченям – і завжди беріг той спомин,
як носив у паперовім пакеті до пральні одіж, що на виплат брав;
згадав зі щемом у серці, як їв мацу і пив грушевий компот у січні,
як мав невдалий шлюб, як добровільно намагався позбутись крил,
та боявся заснути, бо якщо засне, то його сон триватиме вічність –
так у хистких лускатих колах ліхтарного світла спочиває мотиль;
його слова завмирали, неначе вутлі човенця у пересохлих шлюзах,
одвічна самотність мала руйнівний вплив на його душевний стан,
він гаразд тямився на хороших винах, як забутий митець на музах,
і сварив себе за те, що його мало зачіпав смак ресторанних страв;
зазвичай там бузковий горизонт розкисав після дощу, як суглинок,
як пам’ятник вершнику на площі міста і м’язистий конячий круп,
і пахло мокрою деревиною; його спогади складалися із частинок –
як школярем не склав іспит із рідної мови, як не може доїсти суп;
він намагався переконати себе, що смерть людська замінює щастя,
що в’язаний светр чоловіку личить більше, ніж святковий костюм,
ще він ходив до старої церкви на пагорбі, і туман клубочився часто
над морем, ніби кров, закована в жилах, що змагала глибокий сум.
В'ячеслав Гук, із поетичної антології "Ущільнений простір", Київ, "Фенікс", 2017