В’ячеслав Гук, зі збірки «Гілочка кримського тиса», 2018
Із циклу «Лисиці»
***
Коли зрікалися вічного незграбні тіні птахів –
згасле вечірнє небо нагадувало про тлінність,
чоловік лежав на споді старого човна, що плив
повз дерева, які заступали зорі в німім молінні;
сонна річка ще хлюпала хвилями перед сном
та боліла змовкла в чагарнику пташина пісня,
мерхлий простір наповнювався живим теплом –
в тихій осінній воді розчинилася фарба пізня;
вона тримала в руках черевики і йшла по піску –
здавалося, осягала душею печаль сну земного,
риба спливала біля човна – й губила срібну луску,
наче джерело самоти, що спраглих поїло довго;
безнастанно наповнювалося водою діряве дно –
жінці здавалося, що мертва річка була безкрая,
що в її потоках крик був похований вже давно,
як любов, яка з плином часу поступово згасає;
чоловік розплющив очі і побачив двох лисиць
в засніженім зимовім саду, що забігли з поля;
минулої ночі він цілував ніжну шкіру її ключиць,
та душа боліла, і він був розчинений в тому болю.
В’ячеслав Гук, зі збірки «Гілочка кримського тиса», 2018
Фото: з Мережі.