В'ячеслав Гук. Поезія.
***
Старомодний сірий батьків піджак –
як згадка про давнє, де білизна розперла бак,
і на спинці стільця його тінь, він, імовірно, тут;
я взяв землі на полі рівно на один штих,
щоб набути себе, щоби біль той завчасно стих
і якнайшвидше розсмоктався у погляді поля кут.
Незбагненна фактура часу, тебе, ріки,
пережиті дні просмоктались вином у думки,
і об’єкт моєї уваги враз змарновано на льоту,
він курив і щоразу пальцем попіл униз збивав,
від життя він домігся багато, але нічого не взяв,
я мав стріти труну з ним у євпаторійськім порту.
Докурена цигарка у тамбурі, згаяний переїзд,
слова, що нічого не значать, розтин пташиних гнізд,
і бритва бриє обличчя, вздовж вилиць обережно веде,
свіжа сорочка, як жінка, обмацує кожен м’яз
завмерлого тіла, і жирний чавунний ляск
безугавно повертає в реальність тепер тебе.
Хіба ж ти будеш таким, яким був колись він:
дегустатор почуттів, душі та хороших вин,
що полюбляв, до того ж, сорочки з льону й сни
безкраїх розлогих полів і сільських убогих угідь,
одягнутий у пальто, він на лавці заснув на мить,
а я незмигно дивився на синь горішню весни.
На випростану руку – падає дощ і сідає птах,
останнє прижиттєве фото – зобразило жах в очах,
мені складно те збагнути, я обіперся ліктем на стіл,
десь із нечуваним перекотом татакав двигун старий:
автомобіль доправив мене до місцевості, хоч здурій,
а я ж кліпав очима і воду з піском усе пив і пив.
Зрештою – я озвався зовсім про інше, чого не знав,
спливали останні хвилини в південнім містечку дня,
що лежало сукном полів перед очима, таке пружне,
я затамував подих, ніби нажлуктився перед тим вина,
перед очима було поле й порожнє життя, без дна,
так Amok людину безнастанно вперед жене.
Мороз обсипає минуле, що не повернути назад,
санітари сновигають із передпокою до кімнат,
здається, що досі час без угаву тік, а я воду у ступі товк.
Безліч речей стає на заваді, і час припиняє плин,
я завмер за обіднім столом – серветка поверх колін:
я п’ю воду – і хрустить на зубах пісок.
В'ячеслав Гук