В’ячеслав Гук. Поезія

КОСТЯНТИН БІБЛ

Я зняв у селі кімнату на зиму, щоби мати час

відпочити од міста, розбавити захирілу кров вином,

стати нарешті собою, забути минуле, ожити враз –

комашка на споді пляшки раділа порожнім дном.

Але був заляпаний кров’ю лейбл на твоїм комірці,

ти лежав навзнак, обернений пружно у глиб лісів,

усмішка стиха заблукала на твоєму просвітленому лиці,

і сонний день над тобою, як шторм над морем, висів.

Там ніхто не знав, що спіткало тебе, що ти був поет,

не відав, як жахно легко було ступити у вічність крок,

твоє життя, мов сон, згоріло серед чужих планет,

і ти залишився навічно – серед чужих зірок.

В систематиці Гумбольдта – хибила кожна річ,

кожне слово здавалось зайвим, як шрам, як мить,

ти більше не стулиш губ, не заплющиш віч,

але твоя смерть і досі, як крик, болить

мені, що знав тебе лиш із твоїх текстів, тільки за тим,

що залишилося по тобі, за журбою пошерхлих трав,

я не можу винити тебе за талант, за присмак порожніх вин,

за те, що ти сам колись для себе обрав,

і, обираючи, чого ти нарешті, ніби образ святий, набув,

а димок духмяний – цигарка моя забувала вже,

в обличчя вітер спочатку дмухав, а потім – щосили дув,

річка різала тіло зсохлого поля гострим, як жах, ножем.

А ще – там птах стрімко перетинав у повітрі канал німий,

що єднався рукавом із рікою, був горлом співочим, мерх,

і висихали сльози на обличчі твоєму, але губи благали: вмий,

твої очі дивилися в землю, а значить – вверх.

В’ЯЧЕСЛАВ ГУК