В'ячеслав Гук. Фотокартка. Неллі Закс

ФОТОКАРТКА. НЕЛЛІ ЗАКС

Час застигає на фото. Тому колодязів дена, глибини

пам’ятають сухі цебра, як сосни – лет голубиний,

голуби у синьому небі, облітаючи все довкілля,

не мають втоми, тому що дужі, м’язисті крила

несуть їх далі над портом, судноверф’ю, полем,

куди лише сягає погляд, затиснутий видноколом,

над штучним озерцем, утвореним із копальні,

над площею Святого Антонія, над дахом старої пральні,

і все далі й далі. Небо для них як значуща ознака,

 як для загарбаних – перемога. Знаками зодіаку

стають зіниці очей, старанно фіксуючи чорно-біле,

і дощ над пустельною затокою перетворюється на зливу,

що не вщухає до ранку, як тривожний телефонний виклик

на довоєнному міському телеграфі, як ріки неслухняний витік,

який марно торсає земну плоть, торуючи шлях в пустелі,

і дощ стікає живими струмками з розмоклої стелі;

тоді звичайні речі людського буденного існування,

поєднавши дитячі сни, сльози розлук, страждання, –

стають голосом з грамофонної платівки, втраченою добою,

коли на них дивитися крізь карафу з незамутненою водою.   

 В’ячеслав Гук, зі збірки «Ода невідомій родині», Сімферополь, 2006