В'ячеслав Гук. "МАЛЕНЬКА" ЛІТЕРАТУРА ВЕЛИКОЇ КРАЇНИ

В’ЯЧЕСЛАВ ГУК,

письменник, Ушчє-Горліцкє /Польща/ – Київ – Сімферополь

«МАЛЕНЬКА» ЛІТЕРАТУРА ВЕЛИКОЇ КРАЇНИ

Основна і, на мою думку, найголовніша причина видавничого безладу в Україні – відсутність державних видавництв. У державі, кількість населення якої сягає більше, ніж 46 мільйонів (а це значно більше, ніж у тій же сусідній Польщі, і приблизно половина – всієї Німеччини), має бути бодай два-три таких потужних видавництва, які й склали б отой основний кістяк духовності, який з роками і має обрости жилами й м’язами і дати свої плоди й далеко за межами України. Але – не так усе просто.

Після розпаду СРСР доля української книжки опинилася в руках не держави, а, на жаль, приватних видавців – вона важелезним тягарем лягла на їхні плечі – більшість із яких собі дуже слабко уявляли (та й досі уявляють!), що це за справа така – книжки видавати, якими ті книжки мають бути, про що розповідати і яку духовну цінність мають нести в собі. Занепад українського книговидавництва можна, безперечно, ставити на карб певних економічних і навіть політичних чинників. До того ж тепер майже всі такі видавництва в Україні – після економічної кризи опинилися за межею виживання або взагалі припинили своє існування. Для декотрих із них іще залишилися – як ковток крижаної води чи кисню під час спеки чи Ноїв ковчег під час усесвітнього потопу – «люди, що мають потужний потяг до мистецтва», які пишуть будь-що, але прийшли до редактора з власними грішми, «щоб стати письменником» (загалом – це зараз тільки так і практикується – повсюдно, тобто роль письменника у житті суспільства звелося до банального «забору» грошей і друку «на замовлення» не державного, а якогось пана чи панії, які зненацька відчули в собі неабиякий потяг до красного слівця, як до якоїсь забавки) та ще літературні гранти різних посольств західних держав – австрійські, німецькі, польські, французькі, але ті гранти не можуть постійно витягувати за вуха з багна, в якому опинилася сучасна українська книжка, бо вони є тільки фрагментами, їх ніхто нікому не зобов’язувався вручати завжди і постійно. А тому із площини духовної цінності сучасна книжка в Україні перетворилася на об’єкт суто матеріальних вигід, спекуляцій, політики, інтриг і скандалів (пригадаймо кілька останніх гучних скандалів, пов’язаних із присудженням Шевченківських премій, чи різних чуток щодо премії Книжка року від ВВС), що дуже шкідливо для самого ж читача, який прагне просто хорошої, якісно виданої книжки, яка несе якусь користь, і він іще може якось платити за те, що йому пропонують. У мене, наприклад, виникло багато питань щодо премії Книжка року від ВВС. Чому, наприклад, більшість із «міжнародних експертів» мешкають в Україні і чому ж той вибір так гостро «пахне» політикою, що там роблять депутати, адже ж якщо вони вже потрапили до комісії – то чому ж тоді нічого не роблять на державному рівні щодо розвію українського книговидавництва?!! Депутати увійшли, але загальний стан української книжки геть не поліпшився, а навпаки – стало ще гірше, бо українська книжка в Україні стала вже реліквією! Насправді, я щиро з того дивуюся. Хоча, це вже кому як. Можливо, експертам від ВВС – із-за Ла-Маншу (чи все-таки зі схилів Дніпра?) видніше, ніж нам, простим смертним споживачам їхнього вибору. Я мав, зізнаюся, таке враження, ніби мене попросту ошукали. І невже так звані «експерти» гадають, що у «суспільстві споживання» уже давно всі неприторенні дурні, які не надто вибагливі до того, що їм пропонують, що вже всі розучилися мислити, аналізувати, порівнювати, мати власну думку на щось?

Підемо далі. На мою думку, приватні видавництва, де немає системи ні добору текстів, хорошого редагування, поліграфії, навіть смаку в оформленні обкладинки, узагалі – нічого (хоча є і винятки: є в Україні кілька видавництв, яким треба пам’ятник ставити за ту шалену роботу, яку вони проводять на голому ентузіазмі!), але тих винятків так мало, що вони просто змерхли на загальному тлі видавничої вакханалії), – я вважаю, лише шкодять, бо тим дають можливість розповсюджувати книжки наших північних сусідів, бо українські – або купують кволо, або ніхто не хоче купувати. Навіть іншомовні переклади українською викликають вельми багато питань.

Майже щодня буваю у бібліотеці, бо працюю, коли щось пишу, тільки із «живою» книгою, газетою, друкованим матеріалом. Чую, як читачі жаліються, що загалом книжки так званого «суч. укр. літ(у)» – нечитабельні. Вони важкі, безсюжетні, вульгарні. Немає хороших детективів, жіночого роману, фентезі. Є і тут винятки, але – знову ж таки – ті винятки – швидше за все просто блякнуть на пістрявому тлі несмаку й каламуті.

Про щось серйозне – я вже й не кажу: якщо воно з’являється, то за ціною, яка для пересічного українського читача – надто велика, хоча для видавця – цілковито виправдана. Якщо б було так, як за СРСР (хоча я ніколи не був прихильником СРСР і ще з дитинства поклав собі не коритися радянським законам, які руйнували людину як особистість, але ще дуже добре пам’ятаю той час, коли у будь-якій, навіть якнайвіддаленішій сільській крамничці завжди можна було купити хорошу українську книжку) – коли те ж видавництво «Наукова думка» видавало 200 тис. накладом О. Кобилянську – і то були якісно видані книжки, відредаговані, вичитані, на якісному папері. (А тепер наклади сучасної української книжки – 500, 1000 чи 1500 примірників, у переважній більшості – коштом самого автора. Якщо – 2000 – то це вже значить так званий «бестселер». І сміх і сльози. А які символи! Яка математика! За 20 років незалежності наклад тієї ж О. Кобилянської зменшився до 2000 тисяч із 200000. Є над чим замислитись. Я слабко вірю, що телебачення й Інтернет так жахно збили вартість на друковані видання і відвернули від них читача геть, адже ж Україна належить до країн, де все-таки читають, де є свої традиції в тому, і ще живі ті люди, заморені книжковим голодом на початку 90-х років минулого століття, коли всю зарплату віддавали за одну тільки книгу, куплену у тандитника на «чорному» ринку з-під пахви.) А в яких хороших перекладах українською, наприклад, із німецької перекладачів Євгена Поповича й Олекси Логвиненка були видані твори Мартіна Вальзера, Макса Фріша, Ремарка!!! Значить можна перекладати українською – якісно, так, щоб аж дух перехоплювало.

Ось тримаю в руках книжку – Мартін Вальзер, романи «Філіпсбурзькі подружжя» і « Робота душі», видавництво «Дніпро», Київ, 1984 р., перекладачі – Попович і Логвиненко, Наклад – 60000 примірників. І тексти – читабельні!!! Тобто можна робити – «читабельно», якщо знати, як це робити.

А ще, до речі, зауважте, те, що спершу було видано в Росії, потім – видається в Україні, а не навпаки. (Хоча й тут є винятки. Наприклад, роман «Оригінал Лаури» великого В. Набокова, але знову ж таки – все було зроблено з таким поспіхом, що тим лише нашкодили самій книжці). Ось свіжий приклад – норвежець Ерленд Лу (в Норвегії цього письменника, хоч і він іще й надто молодий, вважають уже класиком) тепер виданий у Харкові, тобто спочатку – він вийшов друком у Росії, а лише потім – в Україні, із запізненням у кілька років. Це мене так дратує. І чому тоді в Україні не видати тих романів, які не виходили російською? Того ж Ерленда Лу, але – не відомого!

Навіщо для закордонних письменників улаштовувати щось на кшталт кастингу в Росії? Невже без того «російського кастингу» їм ніколи не потрапити до України? Мені, наприклад, відомо, що ось у Польщі і Чехії є цікаві письменники, яких вартувало б перекласти і видати і в Україні (бо ж про ту ж чеську літературу у нас знають зазвичай тільки те, що знову ж прибуло сюди з півночі, – і більше за все за Гашеком чи Кундерою, хоча останній – вже давно пише французькою і мешкає в Парижі, найменше – за Богумілом Грабалом та Міхалом Вівегом), але ж на цьому сучасна чеська література не завершилася, то невже – тим же чеським авторам пряма дорога спершу до північного сусіда «на оглядини», а потім, якщо він там потрапить до – колоди, патронташа чи накладу – то тільки після того всього марудного й довгого – сюди? Чи це така українська норма – споживати вже кимось спожите?  

Наприклад, українські переклади дуже хорошої сучасної польської письменниці Ольги Токарчук (вона одна з тих небагатьох сучасних польських авторів, яка звичайні речі, які присутні й змальовані в її творах, перетворює на магічні, де панує чарівливість, динамічність, краса, а найголовніше – простота, ота філософська простота формування й викладу думок, яка й вабить, і якої так бракує сучасній українській літературі (це ж про Токарчук писали, що вона працює у жанрі «магічного реалізму») – ніде купити!!! Де вони продаються? У крамницях я їх не бачу. Навіть на вульгарній «Петрівці», яку я вважаю жаскою пародією на сучасний український книжковий ринок, – немає. Хоча знаю, що там щось перекладала з неї відома письменниця і перекладачка Ніна Бічуя, ще хтось, але де ті книжки??? І чому знову, коли кажеш про західну літературу, зазвичай спираєшся на російські переклади? Де ж тоді українське??? Зате бачив, що певний час деякі книжкові крамниці Києва були насичені – в буквальному розумінні цього слова (з наліпками – «Усе по 15 гр.») – романами американця Філіпа Рота, теж переклад – російськомовний, але я гадаю, що такі твори – чужі Україні, бо там є багато чого незрозумілого навіть на побутовому рівні. Є речі, особливо в останніх творах Рота, де він пише про хворобу власного батька, які й шокують своєю відвертістю і ще бозна-чим. Не думаю, що Рот – потрібен тут у такій гігантській кількості, але його сюди везуть вагонами і вагонами і збувають за не надто великі гроші. Так, про Рота як письменника – нам варто знати, бо то класик сучасної американської літератури, але навіщо нам знати про нього все??? А коли він буде український? Чи буде? Хто з перекладачів подужає цю роботу? І де і за які кошти потім друкувати той переклад? Спонсори? Але сьогодні вони, уявімо, є, а завтра? Треба ж думати й про майбутнє.

Якщо б було державне видавництво, воно б мало можливості владнати усі юридичні тонкощі і з авторського права, і з придбанням та перекладом цікавих творів, і з ознайомленням українського читача з новинками світової літератури, і з просуванням української літератури на Захід. Бо ж цим тепер переважно займаються приватні видавництва, які працюють за схемою: я тебе знаю, а тебе – не знаю, ти наш, а ти – чужий, а ти «від кого?», «ти – з нашого клану», а «ти – від гурту відбився», а «чи не подаруєш нам права на свою книжку, невже ти відмовиш, ти що – не патріот?!», а це, на мою думку, – звичайна духовна профанація, вона для української культури навіть вельми небезпечна й згубна – оця «клановість» літератури, розподіл її на схід, захід, північ і південь. Може, вже скоро почнемо розподіляти українську літературу не тільки за тим, де хто живе і де народився, якою мовою пише, але й за кольором шкіри, релігією, політичними уподобаннями?..  Тобто – дехто не здає собі справи у тому, що робить. На Захід за такою схемою потрапляє те, що тут нібито є геніальним, але ж у більшості випадків – це все звичайна вигадка, бо хто ж «там» буде перевіряти, що робиться «тут»? А якщо б навіть і перевірили, то нічого б конкретного для себе не з’ясували. На Заході, у книжкових крамницях, наприклад, Німеччини – можна натрапити на 1-2 (і це з країни, де мешкає понад 46 мільйонів! Жах і нонсенс!) авторів із України. І все. Тобто в тій же Німеччині про сучасну українську літературу будуть судити за творами тих одного-двох авторів, до речі, зважте, речами не завжди якісними і навіть адекватними, які «просочилися» туди всіма правдами й неправдами, іноді, як я чув, – в обхід моральних законів.

Колись німецькомовна румунська письменниця Герта Мюллер, яка за часів румунського диктатора Чаушеску вимушена була емігрувати до Німеччини, Нобелівський лауреат із літератури за 2009 рік, іще в далекому 1989 році написала /журнал «Іноземна література» №6, 1989, стор. 250/, що румунська німецькомовна література – провінційна і консервативна. Як бачимо, це дуже подібно до ситуації, яка склалася тепер в Україні, бо тільки провінційні і консервативні за духом мислення письменники, будучи вже бодай трохи відомими на Заході, можуть дозволити собі спокійно обливати брудом те, що є для них рідне і святе – цілісність держави, її соборність,  виступати із заявами та провокаційними прокламаціями через ЗМІ, кувати лихо проти громадян своєї ж країни, хоча мали б – об’єднувати націю як гаранти її духовності, а не чинити розбрат та чвари у суспільстві. Не можна поводити себе так легковажно і допускатись таких от дурниць.

Іноді можна почути, що українську літературу зараховують до так званих «малих» літератур. Тобто з цього буцімто й починаються всі її великі проблеми, що вона така маленька. Хоча я маю свою думку щодо цього: я розумію, що норвезьку літературу зараховують теж до «малих», а ще – і шведську, і фінську, і литовську разом із словенською й македонською тощо, але існує одне велике АЛЕ. Мешканці тих країн не дотягують і до 8 мільйонів (а то й набагато менше) у своїй кількості – на відміну від України. То як же одну з найбільших у східній Європі країн називати «малою» у літературі, де є і свої традиції, і свої літературні школи, і напрямки? Можна називати – нерозпіареною (бо література та є), затиснутою у жаскі лещата соціально-побутових проблем, пригнобленою духовно, зневіреною, розгубленою, розіпнутою на хресті роздоріжжя та різноманітних політично-економічних експериментів, зануреною у безпросвітний важкий побут, але ж тільки не «малою». Можливо, дуже показово, але найкращий норвезький роман кінця XX століття – «Книга Діни» славнозвісної письменниці Герберг Вассму був екранізований – не норвезькою!!! А – «міжнародною» англійською мовою – (до речі, коли буваєте в Італії, зверніть увагу, що це визначення для англійської як міжнародної там геть не спрацьовує, бо в Римі важко знайти італійця, який розуміється англійською, а тому – вчіть італійську, і баста! На вулицях Рима, як колись зазначив письменник Михайло Айзенберг, у пасажирському транспорті і громадських скверах чи біля церкви Madonna dei Monti чи на розі Clivo dei Publicii та Via di San Sabina, поряд із монастирем, який роздає безкоштовно суп у картонці та хліб із тонким шматочком сиру, – все частіше чується ламана вкраїнська заробітчан, які з часом, попри приниження й важку працю, у легальний і нелегальний спосіб, будь-як, усе-таки намагаються залишитися там назавжди. Чи не це мала на увазі Герта Мюллер, коли писала, що ті, хто виїжджає з рідної країни, – прагнуть тільки до «фізичної» еміграції, оскільки духовно вони вже відділились від культури батьківщини давно – і, що найжахливіше, не через власне на те бажання.) Я вже уявляю, як реагувала на те сама письменниця, що колись створила геніальну Діну. І фільм – слабкий попри те, що там Марія Бонневі у головній ролі. Тобто, бачите, що значить «мала» література. У даному разі – норвезька. І що таке «інтелектуальний продукт», який треба вигідно продати в англомовні країни. Але українська – не «мала». Якщо тут є мільйони людей, які читають по-українському, то вона не «мала». Ми ж не кажемо, що польська література – «мала», хоча Польща набагато менша за Україну і завжди була у чийомусь рабстві – чи литовському, чи німецькому, чи російському. Ось, візьмемо маленьку Латвію – де видавці шукають «вихід» на Росію і саме в Росії збувають свої книжки, відкривають видавництва і працюють. А що робити? Певно, звідти – їм більший зиск. До речі, в Росії – книжковий бізнес іде відразу ж за нафтою – за прибутковістю. Тобто обсяги виданих і проданих там книг більші, напевно, ніж у всій Європі. Принаймні – хочеться вірити, що це все-таки правда.

А ще я думаю, тому що сам – із поріддя мрійників, що в української літератури – все-таки – попри всі негаразди, – велике майбутнє. Ще й від того більше: велика місія, яка має об’єднати всю Європу задля набуття й досягнення європейських цінностей. Просто ці процеси зараз здаються латентними, прихованими. Це, знаєте, як повільне назрівання якогось бунту. Бо ж у старій Європі, як відомо, зараз і економічна, і духовна, і видавнича криза. Отакий собі нігілізм. І письменників, які пишуть гарно, – дуже мало. Обсяги книжок, що продаються, значно знизилися. Так у Фінляндії за браком тем молоді письменники – тепер занурилися у вивчення історії власної країни, а там – Радянсько-фінська війна – ось вам і тема, багата на драматизм. Славетна Ольга Токарчук у своєму інтерв’ю – жалілася, що сюжети їй даються вельми важко, що вона проводить за комп’ютером по 8 годин на день, а потім – може все написане викинути у кошик для непотребу.

А скільки тем – в Україні! Неораний переліг! Тільки занурся в історію і працюй!

Цю статтю можна вважати офіційним зверненням до представників влади: давайте почнемо з малого – треба заснувати бодай одне державне книжкове видавництво, яке б працювало стабільно і якісно без гальмування і буксування й об’єднало навколо себе хороших редакторів, талановитих перекладачів, фахівців-поліграфістів. Переважна більшість приватних (або напівприватних, які отримують від держави якісь допомоги) видавництв – час це довів – не надто справляються з цією копіткою й вельми важливою для суспільства роботою, бо вона має великі обсяги і потребує стабільного фінансування. Щоб це не було так, як воно є зараз. Адже ж література – це не шоу-бізнес, без якого звичайній людині можна спокійно обійтися, книжка ж – це ж як  хліб насущний, їдло для душі, чи знову їй відчувати голод, як у далекі 90-ті? Я все частіше в бібліотеках шукаю і читаю українські книжки, видані до 1991 року, бо сучасні – не дотягують аж ніяк до тих рівнів – і редакторських, і поліграфічних. А також потрібні Інститути української культури, які б функціонували при посольствах у різних країнах світу. В Києві ж існує Французький культурний центр чи Польський інститут, або ж – німецький інститут Гете. На мою думку, це ж усе таки не засвоєння космосу чи ракетобудування, не політ на Місяць чи пошуки Атлантиди, де потрібні шаленющі кошти. Треба зробити окрему ланку у тому ж Міністерстві культури, яка б жорстко контролювала й опікувалася б суто видавничою справою та розповсюдженням на державному рівні, а також популяризувала українську культуру не лише через фольклор, але й через книгу на міжнародному рівні. Адже ж, щоб посилити в помешканні світло, не завжди потрібно вмикати додаткове освітлення, а варто просто відхилити завіси.

Це мої суб’єктивні судження, і я можу помилятися, і дай Боже, щоб я у багатьох речах у цій статті помилявся, але я дуже довго вивчав це питання, розмовляв із самими видавцями, радився із закордонними перекладачами і друзями, а висновки – прийшли вже самі.