В'ячеслав Гук. Швеція без мене. Вірші.

В’ЯЧЕСЛАВ ГУК

ШВЕЦІЯ БЕЗ МЕНЕ. ВІРШІ

Полювання на кроликів

Ми з тобою тоді були у ще довоєнній Ризі,

згодом я віз тебе на авто, долаючи вулиць кола,

і відчував, сидячи біля тебе, які ж ми різні

і надто самотні, хоча й не розлучаємося ніколи.

Я дуже  втомився, знишк, погодився, мав ангіну,

моє тіло під сорочкою відгонило кислим потом,

знову відчував, що біля тебе повільно гину,

галасливі чайки маїли над мертвим портом.

В автомобілі без номерів була дивна така напруга,

я щось бурмотів про полювання на кроликів, про нестачу

у цьому світі любові, ти ж мала мене за друга,

а я в тобі жінку вельми звичайну бачив

І намагався позбутися враження, думав мало,

нарешті спромігся вуса вранці сьогодні збрити,

але у снах, як і в житті, ти мене знову перемагала

і, перемігши, не навчила мене любити.

Ми зупинилось в порту, де вантажили східне судно,

вогкий прапор хитався, як хвилі у вічних змінах,

простір пах морем, але було так холодно і безлюдно,

і мої руки лежали на кермі, як колись на твоїх колінах…

Субота

Суконний капелюх на столик ліг –

Між склянкою й долонею вузькою,

А порт вкривав яскравий перший сніг,

І білий пароплавчик плив рікою.

Там було двоє: жінка й чоловік,

Субота вітряна курила в вічі хитко,

І час, як мед, повільно в тиші тік

І надривався тонко, ніби нитка.

Він мовив їй: «Кохання поверни…»,

Вона  ж сиділа мовчки, ледь завмерши,

Це ожило у призвуках зими

І в тих словах, що мовилися вперше.

Але під ними плакала ріка –

І рвалася її промокла шкіра,

Як вогкий сум тривожного гудка,

Як порух губ, яким підвладна віра.

Гус теплий дим, позначуючи путь,

На палубі доріжка тліла винна,

І хвиль осінніх ніжна каламуть

Повзла униз, як од гоління піна.

OVERDOSE  OF  SLEEPING  PILLS

Я зійшов на невеличкій станції у вівторок,

приїхавши нарешті туди, куди двадцять років їхав,

винна пляшка міцно тримала сухими губами корок,

ніби жінка залюбленого чоловіка, що плакав стиха,

залишившись у минулім, п’яним, в одній білизні

на блискучім стільці, віддавши себе вітчизні.

До грудей я притискав букетик дешевих квітів –

білі троянди на тлі чорного суконного піджака були урочисті,

я так захопився розгляданням місцевості, що й не помітив,

де це я опинився, навіщо, в якому місті,

і чому мої сльози, як і тоді, знову стають солоні,

і в буфетному дзеркалі швидко сивіють, як крила голубки, скроні…

Я швидко знайшов готель і поставив троянди в вазу,

взяв душ, повечеряв, роздягнувся, помолився і ліг спати,

хоча, як тільки ступив на поріг, мене спитали чомусь відразу:

чи, випадково, не шукаю я жінку, що шукала, здається, брата,

після тих слів мене ніби у дуже давнє ниткою усилили,

і крізь сон я чув, як внизу гумові кульки лускали що є сили.

• **

Під цокіт крапель кожний раз я мав

З далеких днів байдужо-дивний спогад,

А дощ до тіла одіж пришивав,

І зашивав струмками мені погляд.

Я куштував загоєну печаль

Після розлуки з тою, що любила,

І гума губ моїх впізнала жінки жаль,

А станцію у полі рвала злива.

Осіннє поле прагло самоти,

Воно лежало голе, звівши одяг,

І я курив, щоб пам’ять зберегти,

Очікуючи знов вечірній потяг.

Я заховався під старий навіс,

Щоб вберегтись од дощової сіті,

Як риба та, до стінки снів приріс,

Щоб спромогтись забути все на світі.

Та не забув. Гугнявив водостік.

Як гашене вапно, було моє обличчя:

Я не голивсь два дні, щоб змити сік,

Твоїх цілунків – що мені не личать,

Мов вуса, що їх мав, коли прибивсь

Додому щойно з фронту, щойно з війська,

Ти не дозволила – і я їх просто збрив,

Була весна, була війна англійська. 

Машина мокра чорний полиск свій

Віддала полю, густо пахло падлом,

І неба сірого важкий слизький сувій

Висів над полем мокрим простирадлом.

Я на лице насунув капелюх,

Мотив забутий краплі награвали, 

І мій недопалок по-зрадницьки потух

На дні очей моїх, немов дні канави.

6068-СА6

Вбивство югославського короля Олександра в жовтневім Марселі

1934 року під час його останнього трагічного французького візиту –

викликає в мене через стільки років все нові і нові питання,

я вдивляюся у старе фото, де автомобіль із номером 6068-СА6

стоїть на трамвайних рейках, де людина у чорній шинелі

намагається когось затулити собою – крізь неймовірну відстань, ушиту

в сірий день, ніби в сон кам’яний, без жодного сумніву чи вагання,

і вершники в касках на конях – засотані в ніжний туман – як на військовому марші.

Я уявляю жінку, якій би по-справжньому належала ця жахна втрата,

де б вона її заскочила? у ліжку, в саду за сніданком, у ванній кімнаті,

і навіщо намагатись перемагати себе, коли час усе одно все знівечить,

коли гортань віддасть на поталу останнє слово й найкращу пісню,

а до ран прилипатимуть чиїсь брудні погляди, 9 жовтня, бинти і вата,

і хтось у різдвянім календарі обведе чорним олівцем дату, щоби віддати

таким ось чином свою шану, ставши дорослішим іще на одну добу, на вечір.

На мордах коней – саморобні, ніби тевтонські, протигази, але їм не вистачає кисню…

Всі права застережені. Використовувати для ознайомлення із творчістю письменника.

Alle Rechte vorbehalten