категорії: література

В'ячеслав Гук Восьмий день тижня

теґи: В’ячеслав Гук
Назва твору: Восьмий день тижня
Автор: Гук
Видавець: Сімферополь Доля
Рік: 2002

Всі права застережені.

Використовувати для ознайомлення з творчістю письменника.

 

В’ячеслав Гук

Збірка «Восьмий день тижня», 2002

ББК 83.3

Г93

ISBN 966-7980-43-X

Гук В: Восьмий день тижня. – Сімферополь «Доля», 2002. – 44 с.

 

Essence of winter sleep

   is on the night,

The scent of apples: I am

    drowsing off…

Robert Frost

 

  • **
  • Роздуми про кількість зерна, про сон

Післяобідній, глибокий, міцний, в якому –

День згасає в золоті лип за ясним вікном;

Рука поставить крапку, забувши кому,

 

В листі, що закінчується несподівано на

«З повагою», «з пошаною» чи «бувай здоровий»,

Од роздумів про кількість у душі зерна –

Пластилінова лялька піднімає угору брови.

 

Звезені на нове помешкання, квартиру, житло

Речі – пахнуть – до болю – житлом вчорашнім.

Механізм не виконує свого призначення, лише мотор

Деренчить, як йолоп, рятуючи од блюзнірства й фальші.

 

У перших числах закінчується місяць, тиждень, доба,

Рот розтягується в усмішці, наче гума,

Поступово стає рівнина замість гори – горба,

Повертають до життя електричним струмом.

 

Я стискаю руками скроні, а горщики

П’ють дощ із біленої, пухирчастої стелі.

Тупо рухаються по колу вагончики

Дитячої веселої каруселі.

 

Я вслуховуюся у краплі – телефонний дзвінок завмер,

Обриваючи звук як чинник життя, процесу…

Із циліндра вийнятий кролик дрижить, як сапер

Перед вибухом переповненого людьми експреса.

 

  • **
  • Дзвеняча жовтнева тиша, яка восени

Наповнює сад, віддалений скрип навісів,

Здійснюються задуми, бажання, дитячі сни,

Притулок у залишеному обійсті

 

Ми знаходимо, щоб врятуватись від

Дріб’язковості, шумовиння, часу…

В хитанні давно перецвілих бузкових віт –

Скляні двері, розчинені на терасу.

 

На підставі приниження людської гідності, на

Підставі заниження всіх оцінок

З усіх предметів, які вивчає щодня

Життя, складаючись із частинок

 

Спогадів: надолужена слізьми путь,

Дні закарбовуються в свідомість,

Джмелі пухнасті приглушено ще гудуть

В соломі світла, в чужому домі…

 

І, як краплини дощу, вдаряються пружно в скло,

Перецвітають пізні жовтаві бульби,

І проміння сонячного живе тепло

Відчувають, як поцілунок, губи.

 

  • **
  • Восьмий день тижня. Строк

Вийшов – солодка сіль,

Білених стель – курок,

Шепоту – крик, приціл.

 

В кошику, що з лози, –

Райдуга на селі,

Шлях плуга і борозни,

Грудка пухка землі.

 

Свіжі, як м’ясо ран, –

Шанці. І бродить мед.

Пада аероплан,

Коли зупиняє лет.

 

Тепло. Осоння. Пух

Павутини. Горить трава.

Кров припиняє рух,

Починаючи з рукава.

 

  • **
  • Біла піна у чайній чашці,

Відбивають вікна капіж весняний,

Я не знаю, де межа між «гірше» й «краще»,

Де кордон поцілунку, мовчання, рани…

 

Вкладена довгоочікувана угода,

Раптова зустріч на мокрім трапі,

Розмови про визволення – і щодо

Роз’єднання, як яблуко, навпіл.

 

Листівку, піднесену вгору вітром,

Погляд, мов голуба, в небі ловить,

Сонне сонце – передвісник літа, –

Як кукурудзи чи проса волоть.

 

Падає долу черствий окраєць

Хліба, який видали на продовольчу картку,

До губ притисни в мовчанні палець –

(Стілець – із залишками рудого лаку) –

 

Щоб стримати крик у пустій вітальні,

Щоб забути колір весни, дня хмурість,

Соломонові заповіді, копальні,

Соломонову віру у людську мудрість.

 

  • **
  • Наприкінці листа неодмінне – Ваш…

Чи Post Scriptum – необхідний, і неможлива,

У цю тишу вплетена, як міраж,

Барабанить пальцями в стекла злива.

 

І небо – кольору, як торік

У цю світлу осінню пору,

І гнізда, вплетені в чагарник,

І гойдалка, що злітає вгору.

 

Усамітнення – розраховане на віки,

Тижня, складеного із неоднакових днів, половина,

Лежать хризантем обірвані пелюстки

На дубових, залитих сонцем, старих мостинах.

 

Я відчуваю гіркоти смак,

Течуть дощинки струмками досі,

Сіріє далеч, тому що так

Може плакати тільки осінь.

 

Хризантеми в’януть, дзижчить бджола,

Розумієш Сведенборгові пошуки, поривання,

Порожня кімната і двері, виладовані зі скла,

За якими почути можна лише мовчання.

 

  • **
  • Катастрофічно змінюється доба,

А ти зостаєшся таким, як і був у дитинстві,

Міста вже не видко із-за пагорба,

Дні губляться, як діти в чужому місті.

 

З позначкою поранення крило – рука,

Кавуна перестиглого половина,

Ковток процідженого молока,

Снігу, сунуча з гір, лавина.

 

Катастрофічно змінюється число

Місяця, назва дня тижня, простір,

Зернятко, що під марлею проросло,

Голуби, що розтанули в високості.

 

А січень у Вісбю такий, як і був колись, –

В снігу, що змінює весен зелень,

І тепле літо, і серпень, який скінчивсь,

І сад здичавілий із запахом вересневим.

 

І ранні заморозки, і лінощі сонця, й звук

Якнайпружніший об землю – капіж жолудевий,

І в гущавині ненароком сполоханий тетерук,

І свіжість сонячної сухої днини, де сплять дерева.

 

Кімната, в якій подавали безліч разів

Нам чай з вершками чи ж бо бразильську каву,

Все змінюється, тільки рух сльози

Такий, наче щойно сфотографували.

 

  • **
  • Розшукуючи в старих записах дату дня,

Його назву і послідовність в тижні –

Ти не знаходиш чисел, коли рідня

Загинула у бомбардованому Парижі.

 

Називаючи вголос записану кількість букв,

Ти не маєш підозри, що у слові нема початку,

А потім притуляєш до нерухомих губ

Зимову, пропахлу конваліями пальчатку.

 

Ти пам’ятаєш узимку в костьолі сніг,

На затоптаній підлозі – колючий іній,

Ти пам’ятаєш, як дзвін назавжди затих,

Як крик, перерваний у мовчанні – на половині,

 

На середині вимовленого без слів,

Носовик тримають неслухняні пальці,

Ти пам’ятаєш дні, де були усі

Ще живими – на фотокартці,

 

На фотознімку, вихопленому із рук

Сліпого дня у сторонній даті, –

Затихає обірваний, перерваний звук

Швидкого потяга в сніжній ваті.

 

 ***

Коли потяг раптово припиняє швидку ходу

І рейки, чіпляючись, прилипаючи остюками

До сліз, до голосу – як надривне звіряче тууу-уу-у…

В’їдається в вуха, затиснуті кулаками.

 

І голос як давній спогад дитячих снів,

Що не повторяться вже ніколи, чого не буде,

Як поновлені в пам’яті звуки слів –

Які забули навіки, назавжди люди.

 

Розмова скінчилась, яку не поновиш більш,

Падає сніг залишками брудної вати…

Очі застилає волога, і ти мовчиш –

Розуміючи, що більше не маєш чого сказати.

 

  • **
  • Після обіду пустішає на терасі,

Навіть стає нечутно гудіння експреса,

Жоржини й айстри криштальній вазі,

Книга з недочитаним цвєтаєвським есе.

 

Якщо дивитися вбік, то бачиш – поле

Житнє й перехожого, що втомився,

Ос над чашками, простір, ходу раптову

Годинника, який давно спинився

 

В межах зору. Як спиняються ненароком

Стрілки. Як добро заживає дурної слави,

Як брякнуть брості, налиті соком,

У вікнах їдальні, вітальні, зали…

 

А може, щастя – ковток свободи,

Якої нема, як дитячих згадок,

Як спалаху сонця, як звуку оди,

Грудневої тиші, пісень-колядок?..

 

Як світла живого в ошатнім домі,

Якого так прагнуть серця в вигнанні,

Погляд спинятиметься на комі

У невизначенім ваганні

 

Роздумів – до кінця, знемоги,

(Захід заливає вогнем терасу),

Загадок, сліз, озвучених монологів,

Переплетених доль у картотеці часу.

 

  • **
  • У колі сонця – лаковані сном стільці,

Тиша, яка вголос пророцтво скаже,

За мутним вікном по сонній густій ріці

Пливуть у невідомість колоди, тріски і баржі.

 

І вже нам не зрозумілі сльози, шепотіння, слова,

Пейзажі картин, спалений фоторобот,

Ніжки були завжди зайвими для стола,

Як для єства душа, увібравши побут.

 

Я відчуваю, як пахне дощами сад,

Як у стиснутій руці проростають крізь шкіру злаки,

Як погашена лампа, забувши нікчемність ват,

Дивиться в вічі з відданістю собаки.

 

Сіріє штахетник, потрапивши у грозу,

Булькоче в осонні заіржавілий жолоб,

Сила мовчання, помножена на сльозу,

Сиплеться зернами, які підбирає голуб.

 

Але в результаті – ти зостаєшся сам

У світлій кімнаті, де тиша стоїть святкова,

Де кожна річ змінює власний стан –

У катастрофі чи ж бо під кутом зору.

 

  • **
  • З живого мовчання – складається кошик

Лілових чорниць, що давно перестигли,

Я не припиню ніколи свій пошук –

Того, що з дитячих років ми забути вже встигли.

Бо звати на поміч – уста не уміють,

Так страшно далеко лишилася пристань,

І ріки глибокі – щотижня міліють,

Густе мілководдя – приховує відстань.

Між нашим суденцем і сонцем кошлатим

Земель прибережних – давно вже не видко,

Якщо у долоні росинки зібрати –

То стануть вони самоцвітами швидко,

І берег у гомін впаде лазуровий,

Який спричинили дерева розмиті,

А осінь багряна насуплює брови –

Щиріша за неї – чи є ще у світі?..

 

  • **
  • Пам’ятаєш день, що пропах крижаним дощем,

Як намокла тоді винищена земля,

В розетки накладений густий кизиловий джем,

Свіжу гілку бузку, оксамитового джмеля?..

 

Пам’ятаєш, щоб здобути тепло, – палили стільці,

Старовинні речі вимінювали на харчі?..

І, наче човник підводний, пливла по ріці

Болотом заляпана вивіска «Калачі»?

 

Пам’ятаєш хлібосольність тих давніх свят,

Дерев’яну зозульку – іграшку для дитя,

Такий таємничий приморський осінній сад,

Нещастя, що приходило у життя,

 

Блискучі полоззя, що вгрузали у синій сніг,

Візерунки тіней од заходу на дворі,

Бубонці срібляні у гривах коней гнідих –

І повний короб глиняних снігурів?..

 

  • **
  • Червоточина пружного плоду,

Голі стіни білої гостинни,

Відчува останню насолоду

Млявий джміль на пелюстках жоржини.

Дощ у вікна пальцем барабанить,

І кружля під стелею солома,

День скляний займався над дворами,

Як займаються на сонці грона.

Вже давно забувся смак малини,

Пересипаної білим хрустким цукром,

А у небі голос журавлиний

Лине срібляним пасхальним звуком.

Ось і жовтня соромливий спалах,

Гусне мед у сухих смугастих бджолах,

І вдаряє в ніздрі гострий запах

Од смоли на зроблених ґринджолах.

 

  • **
  • Зоране поле. Сірий штахетник. Зима.

Ми одні на цім хуторі – в половині

Дня, що минув, якого уже нема,

Про це дізнаємося за розташуванням тіні

 

Од самовара, стільчика, коляди,

Од кошика з нарубаними дровами,

Сніг замітає сонце, людські сліди,

Кучугури тиснуть плечима в віконні рами.

 

Колядники заспівають – Бог занесе,

Мороз за обличчя щосили щипа, куса:

Он і пан іде, коляду несе:

Коробку вівса, наверх ковбаса.

 

Палиться вогнище. П’ється гарячий чай.

За вікнами тягнуться нескінченні ліси і поле,

А станція недалеко, хоч – зустрічай

Довгоочікуваних гостей і запроси до столу.

 

Пальці беруть на клавішах останній акорд,

У підліску молоденьку кору обгриза косуля,

Там, де бере початок із річищ норд, –

Падає сніг. Крутиться Земна куля.

 

Вечір ущільнює тишею німоту,

Ти маєш те, чого ти не маєш,

Давнє бачиться здалеку, за версту,

А сьогоденного – просто не пам’ятаєш. 

 

  • **
  • Довгий, з червоно-синіми смугами канадський конверт,

Жовта картка замість написаного листа,

Сухі бджоли куштують теплий, загуслий мед,

Телефонний зумер тривожити перестав.

 

Відчинені вікна п’ють глибиною льон,

Сад вересневий промок до нитки, дощем умивсь,

Дощинки скрапають із жолоба, як з долонь:

Дощ раптовий пошепки припинивсь.

 

Комарі прилипають до крупа, і смолина

Гладесенької шовкової шкіри коня,

Сльози – це продовження, довжина

Пустого світлого скляного дня.

 

Колір кінського ока, смаглявість грив,

Прилипання до мокрих рук твердих зернин,

Дощ із кетягів сонячні смуги змив,

Час відрікся тижнів, днів і годин.

 

Конверт, розірваний збоку, і прямий кут

Побуту, де відчувається світла брак,

Голос стає мовчанням у кутиках губ,

А сльози душі стають гіркими на смак.

 

Гостина

Сьогодні листи на адресу мою не надходили,

Цеглові стіни будинків, як щоки, червоні з холоду,

Підійшли пироги з яблуками і морошкою,

У діжці мед прегустий – не повернути ложкою.

А на Різдво сонце таке, як печені раки,

І пахне зимою. І чутно гавкіт собаки.

Глибокий слід на снігу залишили сани,

І рушники гаптували перед святами.

Так забувається те, про що говорили,

Так восени запізнені гуси летять у вирій,

І будуть у купелю гаснути зорі свячені,

І пара із ніздрів волових – морози січневі,

І за вікном – горобці на бадиллі обмерзлого сорго,

І смуток в очах, тому що були недовго.

 

АННА АХМАТОВА

Дим довгих сигар, післяобіденна table–talk,

де кожному із присутніх надається голос:

про синій ліс, що, як макінтош, промок,

про видавництво під назвою «Petropolis».

 

Особлива атмосфера створеної журби,

погляд на воді тримає порожню баржу,

особлива горбинка носа, чар слова, доби,

незбагненність нерозгаданого пейзажу.

 

Запах смаженого мигдалю і молока,

коли горобина гоїть осені пригасання,

вага розуміння колишнього, звук гудка,

дикого голуба приглушене туркотання.

 

Але, здається, це було так давно-давно –

на дошках підлоги лежить золоте зерно.

 

На хуторі

Холодна сніжинка тане на теплих губах,

На терасі – крісла, виплетені з лози,

Плаче десь високо-високо на горбах

Бубонець на шиї кози.

 

Падає сніг. Обгортає солодкий сон

Стежку у гори, праліс, старі дуби,

Пахне зимовим простором і вівсом:

Зерно на снігу скльовують голуби.

 

Зір і вухо вбирають дихання гір,

Польської мови прості, доступні ази,

Незбираний хворост, даль, перестук сокир, –

Це поєднання голосу і сльози, –

 

Сфотографоване затишне чаювання, де є всі ми,

Гори чарують досвітками зими.

 

 

Юда

  • **
  • Чашка, наповнена кавою,

Запах літа.

В сухій траві –

Плач золотих джмелів.

 

  • **
  • Голос диких гусей

В вересневому небі.

Дошки старої купальні

Давно прогнили.

 

  • **
  • Я закінчував збірку сонетів,

Принесли пошту,

На станції паротяг

Зробив три коротких гудки.

 

  • **
  • Гаптуючи вранці манишки,

Господиня не знала –

Хто постукав у зачинені двері,

Запаливши самотність.

 

  • **
  • Календар, наче зір, зафіксовує

Восьмий день тижня.

Над скибкою кавуна

Дзижчать заворожені оси.

 

  • **
  • Це було у дитинстві:

Смуток, прочитаний «Юда».

У ворота в’їжджали

Запряжені кіньми сани.

 

  • **
  • Обтрушуючи з валянків сніг,

Служник повідомив про гостя.

В передпокої іній струмивсь –

І пахло весною.

 

  • **
  • Жовтень – це сіль сільниці, це сіль градинок,

Достиглий кетяг калини у кінській гриві,

Обірваний голос зозулі – німий годинник,

Це спокій оселі в сяєві мерехтливім.

 

Це день, який продовжується листами,

Що надходять із позначкою «До вимоги».

Освячені коні овес беруть із рук губами –

Такими шерхкими, як рушники вологі.

 

Це напруга вузд шкіряних, перемога ритму,

Це сила, спрямована на долання

Перешкод іподрому – піщаних доріжок зритих,

Це суміш голосу і мовчання.

 

Це черевичок із шнурком роз’язаним, грубі пасма

Бабиного літа і повний-повнісінький жолоб

Дощової води, у калюжах крізна тераса,

В яких відбивається п’ючий ковтками голуб.

 

Це збитий дощем мотиль у райдужнім світлоплині –

І запах сонця в кожнім достиглім гроні,

Шматочок масла на звареній картоплині,

Це стіл ранковий, накритий на три персони.

 

  • **
  • Стільки свідомість задумала вимовити у цих

Звичайних словах – фраз змістовних – забутий образ,

Стекла здаються темними – наперекір ясних,

Наперекір чотирикутника – круглим лишився глобус.

 

І навіть стаття, яку написав естет,

Закінчується трьома крапками. Численні end’и

Існують тільки в романах, як гра в крокет

На полі, відданому оренду.

 

Ми від’їжджаємо зараз, у брудний четвер,

В «Neimanis» у розпал спеки друком виходить збірка,

Три крапки і потяг – це зупинка лише тепер.

Я розумію мовчання на грані крику.

 

  • **
  • Над духмяністю покосу –

Денний гомін стих,

І дзижчать джмелі і оси

В квітах степових.

 

І ступають обережно

Коні по траві,

Гострим запахом бентежать

Трави степові.

 

І блищить, немов червінці,

Неозора вись,

Чорногузи з косовиці

В небеса знялись –

 

І розтали в високості

Пружністю лози.

Сухо дише синій простір

Відчуттям грози.

 

Грім сполоханий нарешті –

Падає в траву,

Дощ зерном із повних решіт

Дужо сипонув.

 

  • **
  • Тільки згадки лишаються на війні…

Снігурі гордогруді в крізному гіллі.

 

Щире сонце, таке, як було навесні, –

Заливає кімнати, пусті і ясні.

 

Як гравюра, міський, ледь засніжений сад,

І на площі урочий військовий парад.

 

І слова, що були порятунком для губ, –

Стали спогадом днів – із однакових букв.

 

І калинове небо. І пара густа

Із обмерзлої морди коня – у вуста.

 

В почекальні – лаковані чорні стільці,

І саней на морозі живі бубонці, –

 

В хутрі з соболя в них молодий государ,

І бурштиновий сніг – найкоштовніший дар.

 

В небі синьому – зграї пружні вороння,

Запах диму на вулицях, хропіт коня.

 

  • **
  • Шведська музика, бедрик, сопілка,

Пам’ять, що губить назви й дати,

Стиглий плід, у ясних прожилках,

Сині сутінки, сон кімнати.

 

Стара станція, поцілунок

І стільці, вкриті теплим пилом,

І за вікнами – візерунок

Темних віт, – наче моря килим.

 

Шведська музика й дощ без грому,

Запах трав – як чадіння диму,

Голос, що кличе нас всіх додому

Під зорями молодими.

 

Шведська музика, вечір, бедрик,

Навіть чутно, як плаче голуб,

А од злив і світанків щедрих –

Стиглих зір залишився короб.

 

  • **
  • Я слухав, як вологко плачуть гуси,

У небі – вереснева глибина,

Хруст яблука – смак стиглого надкусу,

Плеск весел нерухомого човна.

 

І промені сухим ясним ужинком

Лягли на стіл, у кошик, де плоди,

Приходить осінь – незнайома жінка –

На вітряки, в стодоли і сади.

 

Чорницями  забруднюючи губи,

Минає ліс у тиші вечорів…

А ключ пташиний пір’я сіре губить

На іній трав півсонних хуторів.

 

І зваблені осонням пізнім бабки –

Шугають над купальнею у синь,

І дві прозорі мерехтливі крапки

Дрижать на сріблі довгих павутин.

 

І пахне щойно викачаним медом,

Свіжим уловом рибарів з ріки,

І сохнуть під осіннім теплим небом

Гаптовані червоним рушники.

 

  • **
  • Достиглий плід не  падає із гілки,

І звук парома не тривожить слух,

І золоті розсипано сніжинки

На вогких травах, як пташиний пух.

 

І колесо млинарське ледве руха,

За хащами – злітає тетерук,

І фурка кінь, нащурюючи вуха,

Й шерхкою мордою торкається до рук.

 

Кружляє пил в промінні золотому

Й ляга на вії, довші од крила,

І віл рябий зрива ясну солому,

Й тане халва у роті, як хурма.

 

Лежать в ладу снопи рудого липня,

Медова тиша і медовий сон,

А на столі пампушка пахне житня,

І голуб з рук годується зерном.

 

Всі права застережені. Використовувати для ознайомлення з творчістю письменника.