В'ячеслав Гук, "Шепотіння, лід і гагари"

До збірки письменника В'ячеслава Гука «Шепотіння, лід і гагари» увійшли вірші «Готланд», «Смеркання», «Сааремаа» тощо.

Всі права застережені.

Матеріал використовувати для ознайомлення з творчістю письменника.

В’ЯЧЕСЛАВ ГУК

ШЕПОТІННЯ, ЛІД І ГАГАРИ

ББК 83.3

Г93

ISBN 966-8295-46-3

Шепотіння, лід і гагари. :Сімферополь, «Доля», 2003р. – 72 с.

Тема часу і катастрофи є провідною в новій поетичній збірці поета В’ячеслава Гука.

На обкладинці – картина «Скринька Пандори» бельгійського художника Рене Магрітта (1898-1967).

Hier,

das ist, wo die Richtungen enden…

  Friedemann Berger

Перейменування

Перейменовані вулиці створюють вузол. Віз

потиху суне повз ешелони паль,

скиданих абияк –  у багнюку, гвіз-

док прицілу шрапнелюю пухирить даль.

За традицією Сходу Європи – шерсть,

яку гладити проти, – їжиться, найму лад

дати тяжко, як віддати мундиру честь,

продавати збіжжя, рахувати полеглих солдат.

Пушинка снігу од подиху – як трава,

зернина жита – зісковзує з людських рук,

рука звикає до зброї, до рукава,

вапно замащує простір, стискає звук

звичайного голосу – до шепотіння. Рот –

з тією різницею, що співає, цілує, їсть, –

смакує витрати війн. Пада літак – пілот,

погляд губиться перед цифрами дев’ять – шість.

Готланд

Чорний серпень – це лід і гагари,

Сіре небо, до котрого можна

Приторкнутися, як до хмари, –

Старе Вісбю – непереможне.

Тут таке відчуття: обмежень

Не існує в вимірах часу,

точить камінь ручай обережно,

як різьбяр – виробляє окрасу

Із карельських беріз – для Тебе…

І вода, наче скло, – прозора.

Відбивається шведське небо –

В чоловічках чужого зору…

Апостол черні

Горизонт, вимощений із зерен, –

За місяць – проросте на долівці.

Наприкінці пісні – оцвітає терен,

Висипається сіль на східці.

На сходинку хижі ступить лісник – спіткнеться,

(Рушницю занурено в простір),

Свіжа фарба дверей – за руки береться, –

За стіл сідає апостол.

Хвороба констатує клопіт,

Намальований захід – гіркне,

Крутиться, як муха в окропі,

Зафарбовує вікна.

Цитрина, розрізана навпіл. Цокіт,

Цвірінькання цвіркунів – про себе.

Іде дощ, тече дах – і мокнуть

Меблі.

Усю ніч валує пес. І чутно

Перед ранком: «Ану цить, Гаспаре!»

Під черевиками грузько болото хлюпа,

Мерехтить –  і гасне ліхтарик.

Темні цівки дощу по стінах,

Посудника в мряці контур.

Видовжується хвилина

До вічності: у когорту.

Жах

Очі стежать за рухом риб

У каламутній воді ріки.

Голос – сходить на плач. Схлип

Сліз: як рука – залишається без руки.

Як крило – залишається без крила,

Вужчають річища: праматір бинд,

Стрічки – як пересохлі уста;

Всередині – зовні: як до і від

Берега. Холодно. Юшиться, мокне хмиз,

Обвуглює сонце – кудлатий дим,

Жах душу обценьками стис, –

Часу мертвого – нерухомий плин…

У шухляді – жовкнуть фотокартки, листи.

Друже, – вибач, забудь, прости…

Argentum

Перехід рідини в ствердіння

Льоду, що має властивість криці.

Обози застрягли колесами в глині

На навмисне засвіченій фотоплівці.

Це все, що групується в тло, складає

Скупчення, дрейфуючи в млі льодини.

Дріб барабанний дротом єднає

Ахкання, зойк людини,

Кульбаб бавовну, дагеротипи

Родини на стінах, де всі шпалери

Виблякли, перетворились на схлипи

Колись юного голосу офіцера…

Садибу, меблі вже встигли перезакласти,

Носії виносять речі, підбадьорювані агентом.

День на очі, на рот накладає пластир:

Ferrum – Argentum

Крові. Корок пляшки, парфумів жаскі флакони,

Анонімний лист, що надіслав мерзотник,

Цинізм, – від якого душа холоне,

Дощу, слухавки дотик

До вуха, в якому – шматок розмови,

Нерозчуті слова, недослухана сповідь –

Перетворилися на матерію, колір,

Вушну скойку, що звуки ловить,

На пухлину залоз, залізничні палі

На візу, що виїхати надає право,

На виснажену постать робітниці, пралі,

Уніформу найманця, костоправа.

Як доказ безвиході – бланки. Бронхи,

Підшиті до справи, змотані в вузол, –

Шмат льоду, шанець ротів, ополонка,

Куля, загнана києм у лузу.

Post Scriptum

Голді Меїр

Дуже коротко про погоду, про музику Штрауса,

про сонце увечері, що сідає за схилами,

про краплю дощу, що в долоні зосталася,

про троянду, що пагінок перший пустила;

Про книгу «Моє життя. Автобіографія»,

що зворушливо написана Голдою Меїр,

про гімн, що зі смертю перейшов в епітафію, –

про осінь, що пахне листям, землею;

про Галичину, на кордоні котрої

мати дала хабара жовніру,

про станцію із платформою мокрою,

що пливла за очима – крізь відстань, зливу;

наприкінці листа –  переліки

дат – австрійський Шонау,  – віриш? –

коли тіло здригається од сліз, істерики –

зі свого погляду потяг –  вирви, виріж!

Катастрофа

Катастрофа життя проходить фази

дитинства, зрілості, старості.

Речення – розсікають фрази,

як ґрунт скам’янілий, – парості.

Стримується в лещатах Голгофа –

гірких ліків капсула.

Народження – уже катастрофа –

море, витерте насухо

прибиральницею. Вечір. Проводи

заочі, попруги зливи на шибах

вікон. Пустельно. Холодно.

У фользі – запечена риба

темряви. Калюж булькання.

Шторм у бухті. Вростання в мозок

бомбосховища, бункера,

поезії, прози.

Поглинання

Вечір відбився у склі дзеркал –

В порухах – на лиці.

Тінь, як світло, в об’ємі зал

Порожні займа стільці.

Картка запрошення. Ваза. Стіл.

Фотографій альбом.

Літо. Дзижчання мухи. Пил.

Призначений лікарем бром.

Пам’ять згадує надпис, тип

Знімка. Склянку води.

Час засмоктує зовні – вглиб, –

Як болото – сліди –

Острах – сором – колоду карт –

Скляні двері – паром –

Родину, що не вернути назад, – 

Спорожнявілий перон –

Гніздо ластівки –  перетин

Памороки, сльози –

Воду із незліченних ринв

(Весняної грози) –

Тишу, заховану за шматком

Розірваних простирадл.

Сіре – завжди є тільки тлом

Рабства, принижень, зрад.

Під озимі зораний переліг –

Кисню розбовтану рідину – 

Двох залізничних рейок збіг, –

Що перетворені на одну.     

Напередодні

Паровоз зупиняється в полі. Сонно

Дощ тупцює іржавим дахом

Переповненого вагона –

Згусток крику – в кантаті Баха.

Переїзд позбавляє мозок

Заспокоєнь. Жаскі сновиди.

День на вікнах малює сльози

Невиплаканої обиди.

Відчувається масштаб – розмір

Катастрофи, якої свідком

Ти стаєш, як сльоза на морозі

Стає сердоліком.

…Напередодні – на столі розсипаний аґрус;

Вся вода тоді витекла ржею з крана,

Гравюри, де увічнені Цезар-Август,

Люстро, обмотане тарлатаном.

Відповідь на послання з Мюнхена

Тонкий, вирізаний із льоду, обрис

площі баварського Мюнхена, – 

вісь, що стримує старий глобус

приторканнями, рухами, –

повернута у завмерлий промінь,

витискаючи матерії кожен атом:

картка на пам’ять, на спомин,

підписана адресантом.

Зігнуті лікті, оберти

чіл – заповнені вщерть фургони:

божевілля людського побуту,

принесені в жертву овни.

Лісосмуги запалений пасок,

куриться мокрий хворост;

збезлюдніла метва тераса,

де в звук дощу вплітається голос.

Коректура

Коректура – запізнюється. Старий конюх

Виводить вранці коней зі стайні,

Жартома – плює на шерхкі долоні, –

Останнім часом – неурожайні

Дощові весни. Ключі лелечі

Мережать неба пухкий напірник,

Знов поновилася кровотеча

Хвилин в обширах казенних клінік.

За дня геть скусаний комарами

У біль наїзник чужий потрапить,

І замість шиби в віконній рамі

Буде стирчати осколок, клапоть,

Уламок простору. Гугняво рюмса

Дитина, віддана до лікарні,

Годинник навпіл горіхом луснув –

І два кружелки уже непарні

Лягли в долоню. Із мельхіору

Ложка – як натяк на ще родинне

тепло, що заховано в кутках зору

Ляльки, виліпленої із глини.

Од утоми ноги здаються ватні,

Застуда горло хрипінням звела,

Спадає небо тисячократно

Плащем пораненого тореро.

Липень

Як сонце, стебла житнього снопа, –

В червоних маках поле зайнялося,

Гострі зубці блискучого серпа

Зрізають повне вистигле колосся.

Солодка пісня в грудях ожива,

Безмежний простір ширшає од сині,

Липневі теплі радісні жнива

Життя зерна продовжать у насінні.

Граки блукають по рудій стерні,

День ллє на землю море срібла й світла,

Схід сонця й свіжий  ранок є в зерні,

Що визріло під променями літа.

Зніма з любов’ю трудівник-ратай

Багатий щирий щедрий урожай.

Ікебана

• **

Літо – це пісня в степу в небесах

Полохливого жайвора,

А осінь:

Глухе гупання яблук і спів виноградаря.

• **

Вікна нижнього поверху

Відлунюють гуркіт трамваїв,

Будинки – як сірі вовки,

Де ховається Голем.

• **

Табір D(і) P(і)

В американсько-австрійському Аусбурзі:

Ікебана з сухих колосків,

Де заплуталась пташка.

• **

Я купував норвезькі картинки з пейзажами,

Але з одної із них

Дивився зі смутком

П’єро.

• **

Нерухомий гамак

Із розгорнутим томиком Бергмана –

Море пахне удень

Сонцем, смолою і соснами.

• **

Ми без слів розуміємо – погляд,

Гудок пароплава, звук музики

І голос чаїний

Восени над безлюдною пристанню.

• **

Око продовжує берега довгу смугу,

У вазі скляній – в’янення білих троянд.

• **

Ластівки – відлетіли; дощ – щодоби:

Осінь.

Крапа зі стелі.

Сонце не грає на гуслах.

• **

Місяць-керманич шукає дорогу до берега,

Як човен рибарський – Коктебель над водою солоною.

• **

Пристанційна їдальня. Зоране поле. Жовтень.

Запам’ятовуєш

Айстри, прозорість, музику залізниці…

• **

Обриси гір звилися тугою лозою,

Свіжо пахне світанком,

Лунає забутий Сібеліус.

• **

Жмут стеблин-соломинок,

Перездійняте фото. Тиша.

Рік – як хвилина,

І серпень пропах сургучем.

• **

Геній Марка Шагала – криком –

У сьогодні.

Біль – біло-блакитний,

В камені – замкнено голос.

Жовтень

Як голосно мовчить осіння тиша!

Пружний хруст гілки в мокрому саду,

День павутину, в бісері, колише,

Торкнув рум’янець осінь молоду.

Радіє зір – вже складено копиці

Сухого сіна запашних степів,

В вогкій траві – ліловіють чорниці,

Дверей рипіння – лагідний наспів.

Як затишно! Минули зливи, грози,

Стигнуть плоди – як радісно очам!

Далеко в полі слід лишивсь од воза

І срібний бубонець продзеленчав.

І грає вітер музикою кросен,

І шум раптовий сну не потура,

І закипа, як кров багряна, сосен

Огрубла, смольна, запашна кора.

Залишок літа – в спорожнілій бодні,

Лущать квасолі золоті стручки,

А ранки – вже такі ясні й холодні,

І чорториї – дужі і рвучкі.

І сонце мжить промінням безнастанно,

Як нагорода за святі труди,

Над келихом озер висять тумани:

Мерщій, мерщій дмухни – і остуди!

Передмістя

Біль од утрат – як цукру білий кубик,

Дерев старих забутий родовід.

Фарватер. Пісочана дюна. Кубрик.

Зелене світло нерухомих віт.

Продзеленчить годинник. Скрипне дошка

Підлоги під ходою босих ніг.

І на устах – розтала в снах морошка –

Терпка на смак од холоду відлиг.

Дня синій колір скриє умивальник,

Як павутина заховує кутки.

І пригадаються страшно далекі, – дальні,

Пропахлі димом потягів – гудки,

І шпилька в косах з польового маку,

Дах з флюгером і на вікні – вазон,

Стільці, щойно покриті темним лаком,

Околиця. Набрякла брость. Вагон.

Трава чекає ранком косовиці,

Конверт впаде, залитий сургучем…

А житнє поле вільно колоситься

Під теплим, вранішнім, рясним дощем.

1914

Зривається із губ забуте слово,

Як з сідала у небо голуби,

І мокне неодвіяна полова,

П’яний як хлющ ллє дощ впродовж доби.

Години переходять плавко в роки,

І рік за роком – в круговерті днів,

Тепло гнізда чекають теплі крокви,

І синява вбирає голубів.

Цілує сонце у солоні губи,

Під стелею кружляє легкий пил…

Живицею пропахли теплі зруби,

Мережливий, у хмарах, небосхил.

Остюки з вовни вибирають пальці,

Час припиняє у майбутнє хід,

Овеча вовна золотиться в прядці,

І пахне свіжовипечений хліб.

Один день

Увіп’ялися в чоло шипи тернові,

Час в невідомість річкою пробіг,

Промокло наскрізь полотно од крові,

Жах втамував внизу звірячий сміх.

Примружившись, вояк дивися вгору,

У згустках сонця – він не бачив німб,

Душа просилась в поле вечорове,

Душа співала непочатий гімн.

Так довго залишалися солдати,

Блискучий спис – на відстані яснів,

І поривався вітер, щоб здійняти

З чола вінок терновий, із шипів.

Вони відходили. Здригались плечі, руки,

Дух згарища наповнював серця,

А він вмирав, той, хто стерпів всі муки,

Хто видужав мовчати до кінця.

Вкривали трави – чисті, срібні роси –

І землю під хрестом – суху й руду,

А у полях ще стигло жовте просо

Й до водопою гнали череду.

Іподром, 1913

Кулеподібний чорний дирижабль –

Над іподромом, де присутній цесар,

На виході під гумові колеса

Автомобілів – падає іржа

Осіннього розсипаного листя,

Мутнішає блискучий сонця лак

На вогкій і шерхкій корі гілляк

Холодного старого передмістя.

Звук металевий дав локомотив –

Заскреготіли під вагою рейки,

А дні були – забуті і далекі…

І дощ липкий спинявся й знову мжив,

І на вигнутих фарбованих поруччях

Згасало сонце – мокро і сліпучо.

Пам’яті бабусі

Сном прим’ята і яскрава

Пахне м’ята,

Скачуть жваво в росних травах

Козенята.

По траві ступають босими

Копитця,

Синя-синя поміж росами

Водиця.

Свіжу воду п’ють із русел

Дикі гуси,

Сонце вийшло з древніх гусел –

Медом гусне.

Косарі мантачать коси,

Косять трави,

І дзижчать смугасті оси,

Золотаві.

Сріблом річка зайнялася,

Як підкова,

І зоря в ній розлилася

Світанкова.

Ще зозуля сіра в лузі

Не кувала,

І лягає промінь в кузні

На ковадло.

• **

Виблякає око, козуб, контейнер, кузов.

Продають за срібляники. Вигинається коромислом

траєкторія кулі, що потрапляє в лузу, –

сонце сліпне од катаракти мису.

Твої руки теплим диханням коня зігріті,

в сніжинках прозорих міниться храму купол,

навіть під час спеки не хочеться більше пити,

сльози нитками міцно зшиті докупи.

Кожна колиска зносить вагу дитинства,

дерево пам’ятає зіницю, смужку…

З руїн піднімається місто, і сходить тісто,

завитки кіс золотих закривають вушко.

Навіть за тих умов, коли всі разом, –

нам не буде затишно. Простір в’юнко

обгортає поле отруйним газом

і губи солдата, які не знали цілунку.

Гнідий кінь іще вицокує ритм шрапнелі –

груди м’язисті грають од бігу гордо,

тільки дорога – губиться у тунелі

і заважає сонетові – зайва кода.

Попіл дня

День догорів – зоставсь в долоні попіл,

І жвава ластівка вітає сон волів,

І розтають льодинками у роті

Усі початки шепотів і слів.

Блукають навмання в степу волхви,

І зерна зір – у решеті небеснім,

І когут вилітає з-під пахви:

Ворожка-ніч майструє перевесло.

І не сполохає сльози солодкий сон

Убога тінь на золотій долівці,

І довгі вії линуть в теплий льон

Сивого сну – як діти, дишуть вівці!

Тополя височить ясна, струнка,

Струмує мла овечою вовною,

Тепло землі – у кухлі молока,

Так затишно, як у ковчезі Ноя.

А на горищі, в павутині сліз, –

Хитаються руді, блискучі оси,

І тане місяця жовтавий віск,

Вже оцвіли пахучі медоноси.

Суховій, 1916

Вода тече іржею в жолобах,

Стікає, як суха ясна солома,

Холодний день – у білих голубах –

Ясніє сонцем на губах солоних.

Синіє небо в оберемках хмар,

Стяг вітер на всі боки рве і торса,

І голуби з цейхгаузів, казарм

Злітаються на перестигле просо.

Терпко у роті. Віє суховій.

Кінь по бруківці мідній сухо цока,

Твердюща упряж відділя око від ока,

Сідає пил на смолину густезних вій.

І меркне даль, і курява гірка –

У звуках паротяжного гудка.

The Sector

Іржаве залізо локомотивів,

Собака бігає поміж колій;

Запах простору – очі виїв,

Цукор – гіркіш од солі.

Перед очима – розірвані знімки. Доступ

До хаосу; час, як вода, – плином,

Вест приймає біженців з осту,

В їдальні затишній – пахне кмином.

У підсумках – лише зайвий оклунок

Лишився на брудній підлозі;

рукою – повітряний поцілунок,

Доза скрути – подібна дозі

Звільнення. Тиші – безмір,

Черга розсмоктується зі смерком,

Очі в щит із надписом вмерзли –

You are leaving the American sector.

Вітер розвіває папір інструкцій,

Крик – Warning! – здригає поверхи верхні,

Дощ торкається лиць, завалів, конструкцій,

Дня цинкової поверхні.

Горизонт

Мотлох, роками зібраний у валізи, –

Серветки, тютюнниці, мундштуки, конверти, –

До наступних канікул, вакацій, візій.

В даті народження – дата смерті.

Двадцять років тому. Мені – шість, братові – чотири,

Ми в селі у бабусі, і дитинство здається вічне.

Вантаж років – катастрофічна сила,

Екзекуція фізіологічна.

Під марлею проростають пшеничні зерна,

Над ранок од протягу – холонуть, як ріки, сіни,

Горизонт – це коли земля просідає непевно,

Як од вибуху Хіросими.

 In the Sky

Смерть застає у повітрі літак: пілота –

Снаряда у хвості жахний вибух,

По обличчю – стікаючі краплі поту,

Гарячі й холодні, –  останній віддих –

І штурвал вже не слухається. Руки

Якось самі натискають відповідні кнопки,

Сходять на ніщо побічні звуки, –

Сірі і довгі сибірські сопки.

Сни, кохання, розрив, болото, –

Землі запобігти не можна: танки.

Як лезом, зрізані сосни. Рота

Новобранців, відшукуюча останки.

Можливість

Стібок за стібком прикріпля тканину

До тиші, схованої в чотирьох стінах

Кімнати, що витиска людину

Зі свого обширу – половина

Дня минуло. І по обіді

Збирають посуд в глибоку мийку,

Дверна ручка, вироблена із міді,

Виблискуючи, робить затишною домівку.

Зір зосереджується – уривок

Куцесенький двору у вікнах. Простір

Пахне, як біль, як змилок, –

Мостинами, воском.

У бочці з медом розчиняється ложка дьогтю,

Щоразу сходи прислуховуються до кроку,

Стіни бажають витиснутися із вохри,

Вода втікає із водостоку.

Осінь зриває пожовкле листя,

Дощ – нерухомо – в очах, сльозинках,

Даючи можливість мовити: sister –

Час застигає у фотознімках.

«Крейцерова соната»

Телеграма вривається у життя –

І за ніч – увесь сад покриває іній,

Нерухомо-спокійний, як спляче дитя,

Як вода у графині.

І на ранок, що блякне за синім вікном, –

На дахах черепичних – біляста вата,

Конки дзвін – упереміш із криком ворон:

«Крейцерова соната».

Густе вариво диму – із труб корабля –

Прокидається Фінська затока,

І здаються чужими ці ріки й моря –

І прожиті роки.

І все, що було на душі, враз знайшло

У цій порожнечі безмежній потребу,

Крізь рами віконні в кімнату ввійшло

Північне розхлюпане небо.

Saky, малюнок

Saky, P. O. Box – № -дцятий,

Сходи на другий поверх – закам’яніли,

Заледеніли: олов’яні солдати,

Що стріляли з гармати, але не влучили.

Небо вночі має фіолетовий колір,

На якому – зірок вигоріли цятки,

Може, од оцту кисню, крейди солі?..

Взимку не знають тут, що таке колядки.

Сіре приморське місто. Чайки. Баклани.

Біль ув очах од денної спеки, різі…

У людський зріст – зростають на клумбах канни –

Малюнок, вибитий на залізі.

Спростування

В листя заховується китиця,

вираховуючись із частини цілого.

Од напруги –  дерев’яніє вилиця

лиця чужого.

Навпростець відстані – небо куцо

блимає у вікні. Фалди

пальт заховують залізо – штуцер,

недоліки, вади…

В архаїзм потрапляє звичайне слово,

тіло їжиться, як од голок.

Зір витискає обшир, коло –

 як пляшки – корок.

Зіниця скупчує навкруг себе

усмішки, зуби, ясна.

Стає теплим – холодне небо,

і порожніми – повні ясла.

Спростовано запити часу. Ґудзики

очей – ворушать ковзкі  розстріляні миті.

Кров, як частина німої музики, –

ллється – не зупинити.

Біля моря

Світло – змінює обрис. Комір

навкруг шиї – ще дужче тисне.

Небо змінює фарбу, колір

щохвилини – як стяг вітчизни

змінений протягом року. Травень

ще пам’ятає бурхливий оплеск

Рук. Уперто прямує в гавань

судно – турецьке на опис.

Скелі нагадують Тібет, Анди,

море – розтоплений алюміній,

од морозива – болять гланди,

обшир – згруджується в хвилині

й застигає на склі, як випар,

смугою літака в небі.

Гойдалка – скрипить, рипа,

занурюються в траву кеглі.

Біле сонце росте і блякне

цитриною, помаранчем.

Cathie, що недавно загинула, – бракне,

не вистачає за ланчем.

Прогулянка

Порожня, холодна вітальня, де завжди поряд

Ставилося два стільці віденські, виграні в лотерею,

Пригадається шепіт Балтійського моря,

Й як вечір ліловий наповнював світлом алею.

Як вишукано, граційно сходами

Збігала пані у сад, де коні

На неї чекали разом із господарем –

Оксамитово-чорні.

І в бузковій амазонці, вдягнена

За останньою модою, в пальчатах із лайки,

Брала коня під вузду, й той лагідно

Туливсь до хазяйки.

І довго тривала прогулянка. Поки

Місцевість не обгорталася плащем темряви –

І не запалювалася в небі високо

Зоря над деревами.

Сізіф

Підрахунок завершено. Все. Гаразд.

Чорні борозни в полі залишить плуг,

Рябий віл відпочине: батіг не знявсь,

Хвостом відбиватиме ґедзів, мух.

Птахи завмирають у сні з полуд,

В краплі поту – весь світ зменшується враз,

Мініатюрним стає: Сізіфів труд,

Не видко у нім золотих прикрас.

Камінь пташкою стане – угору кинь,

Горло сльози задушать, як площу – бунт,

Подивися, яка неозора синь,

А під нею – нічого: пустеля, ґрунт.

Щось робити – запізно: дивись, дивись,

Поки камінь котитися буде вниз!

Родина

Дерева, скрадаючи розмір вулиці, –

затуляють шмат горизонту, вікна

тісного помешкання. Цукор на булочці,

січень, змальований під копірку,

дим од цигарки, вино невипите,

опік на шагреневій шкірі,

око, що тільки навчилось кліпати,

одіж, що тільки на вихід зшили.

Дерева складаються із видовжень

корпусів казарми, шпиталю,

(пам’ять ганебно, недбало виріже

із свідомості – крик відчаю).

Дерева, скрадаючи час – годину, –

ховають вечір під сніжну вату,

обіденний стіл і з ним разом родину

практикуючого адвоката.

Каталог

Передчасно випадають із пам’яті дати – в кожній

мозок кривавить спогадами: телеграма,

бджола наповнює медом щільник порожній,

пальці торкаються клавішів фортепіано.

Пейзаж за вікнами не змінюється від часу,

будинок хитається іноді од землетрусу,

я читаю чарівну норвежку Вассму:

тунгуського метеорита, зерен, русел –

пляма в оці, немов каталог

для квіткаря – серпневий змінений гладіолус,

як світло, розчинений у холах, залах –

шепіт, перетворений на сльози, голос…

Ковзани припиняють свій біг. У друзки

б’ється посуд. Спілок, гуртів, конформацій –

змінення. Душі контужений мускул

виживає без операцій.

Питання

Сховано кулі від ладівниці – в дитячій,

Пані листа до чоловіка пише,

Шпалерами бігає сонячний зайчик,

І здається, все так, як було й раніше.

Час наче згруджується, скипає,

І здається, за ним буде тяжко встигти,

Можливо, хтось про це колись запитає –

Без крихти жалю у свідомості, без жодної крихти.

Шепіт

Для пересохлого горла – води ковток

із колодязя – крижаної.

Так достатньо натиснути на курок,

щоб залишитись самим собою.

Промінь падає на полірований стіл

і повзе, як жук, і впирається в стіну

потилежну. Осінніх злив –

замало, щоб зволожити серцевину

дерева. Вітерець дмухне, –

прорізають наскрізь тишу звуків розриви

У почекальні – для вух не

чутні, як шепіт зливи.

Відпливає од пристані пароплав –

чи досягне колись душа самої суті?..

…Жук ковзнувся – і тихо впав

на блискучу підлогу, як крапля ртуті.

Віддалення

Віддаляючись назавжди – хвилі відносять голос,

Одзвук його, переінакшений зовнішнім світлом,

Змінений так, що пізнати – чий – тяжко: полюс

Зими, весни, літа…

Щік торкаються краплі дощу. З порту

Ялтинського – пароплав, що відходить у Константинополь,

Речі і люди – зливаються у когорту

Єдину, як на згарищі – мокрий попіл.

В душі – порожньо. Надолужень

За життя – не вистачить: не здогнати

Плину часу, – де скло калюжі

Розсікають канати трапа.

Місто

У вогкий пісок встрягає саперська лопата, –

Так, що чутен приглушено-хриплий хрускіт,

На газонній траві – відбивається слід солдата –

«Кобра», що чатує на принишклого в траві «Мангуста».

Протягом ночі перелякані мешканці

Опиняються заручниками в тилу ворожім,

А день починається допитами й арештами

Перебіжчиків і перехожих.

Крони – отруйно-зелені. Ледь замасковані

Ховаються в них снайпери загонів, гвардій.

Родина сенатора з гістьми – схоплена

Й  зачинена на мансарді.

Місто – загарбано дужчими. Звитяжне

Одлунює з площі гасло, – міщанський слоник

Розбитий лежить на підлозі. Перезаряджені

Кулемети чекають на напад ззовні.

Безмежність

Час заходить занадто далеко, як гра

 У чотири руки на німецькому фортепіано,

Прострелене горло – більш не кричить «Урр-рр-ра!»

Зір заховає у безмежність зіниці обшир океану.

Чотирикутник підлоги, стіни, вікна

Пересікає пунктир тіні увечері, коли в колі

Родинному – душа до самоти звика, –

І темрява в кімнаті змінює меблів колір.

Ржавіння дверної ручки пошкоджує зір,

Грамофон ковтає уривки мелодій – в знемозі,

Залізнична колія поступово втручається в вир

Нерухомих коліс потягів і паровозів.

Вдихають жадібно ніздрі повітря. Лід

Зі скреготом звільнює од полону ріки.

Підрахунок тижня, як завжди, починається від

Мовчання, яке є межею крику.

Епідемія

Просування в ворожий тил –

Осоружне, – стає вапном –

Крик в оборах рябих волів,

Даль згруджується за склом

Окулярів. Вмерзає крик

У скалку сліпого дня,

У лікарні – нестача, лік,

Епідемія, метушня…

Тло помешкання. Порух щогл.

На шпалерах кількох епох –

Настінний годинник, що

Зупиняється проти трьох

Годин болю, цим для очей

Стримуючи важкий біг

Часу – круговорот речей;

В костьолі – блискучий сніг

На підлозі – аж зір сліпить;

Вимерзла тиша, знак

Питання – очима – цить:

Хай все буде не так, не так!

Лінц

Вечір. Приглушений шепіт шин

Спокою міста не завдає вади,

Кольорове неонове світло вітрин –

Лінц австрійський і «Guten Abend!»

Ластівка намагається вирватися із зору,

В кімнаті – звуки фортепіано,

В тьмяному небі висить прозоро

Смугастий обрис аероплана.

Підлоги будинків із запахом каніфолі,

Дитина, що хворіє на нервові нападки,

Пам’ятаю кухню, де зелені стручки квасолі,

І листи, що заповнили всі шухлядки.

І на білих дверях – прозурки – павуками,

Відразу ж ховаю мокре од сліз лице у свої долоні,

Тому що від сліз – стає м’яким безіменний камінь,

І запах сечі стоїть у радянськім вагоні.

Лист із Ріо

З поштової скриньки – лист, чекаєш на котрий:

9 жовтня 2000-го року, Ріо…

За вікнами – клен, наче вмочений в жовту вохру,

На конверті наліпка «prioritario»  – зліва.

Внизу, в вестибюлі – великий запилений фікус

І натовп рухливий, як військо царя Менелая,

Дівчинка з білим пацюченям на ім’я Мітус,

І сонячна смуга, що мармур підлоги крає.

Заслугуванням стає кожне мовлене слово,

Що є птахом, каменем, ядром гармати,

Зерном, одвіяним од полови,

Пострілом, який роблять солдати.

Так землемір здійснює давній намір –

І в пухку землю встрягає чобіт.

Поле, що пам’ятає гамір

Перших граків, – щиріше родить.

Із двох полюсів, із двох голосів – вагомо

Переконання у мозку, сльози в очах – площина,

На котрій – колір вапна, калюжі, сукна, вагона,

Питво для хворих із лікарні Блаженного Августина.

Зябра риб

1.

Річки коротшає довжина,

В біноклі – довшає зір,

Поле пшениці, вівса, пшона,

Польський кордон. Жовнір.

На негативі – став чорним сніг,

Тупішою – гострість лез,

Випадковість – обставин збіг:

Зупинений враз експрес?...

Всесвіт, створений з трьох стихій:

Повітря – вогню – води.

Ратаю, щоб сходи були, – посій

Зерно, щоб урожай вродив.

2.

Кров затьмарила зір, уста,

Меблів штучний, останній блиск,

Вітальню, що завжди була пуста,

Контури, форми рис.

Вата між рамами вікон. Пил.

Клінік, лікарень – жах,

Птах, якого вислідив і зловив

У нетрях, хащах – хижак.

Віск на підлогах, які натер

До схід сонця – хлопчик-служник,

Пори року – в один четвер,

З рота вирваний крик,

3.

Язик. Гуси, які вночі

Врятували од згуби Рим,

На рала – перекують мечі,

Вибиваючи клином – клин.

Недослухані сповіді, звуки флейт,

Плантація – поле –  лан,

Присипаний вибухом кулемет,

Вояк, що кона од ран.

З поспіхом зібрані речі. Все.

В склянці – остиг окріп

Чаю. Змінюється лице

З часом, як зябра риб.

Сааремаа

Сірники – звогчіли. Запалити свічі

Немає можливості. Поверх кризи

Вікон стекла – як лупи слідчих –

Продовження організму

Існування – хоча б по смерті

У дотиках рос півоній –

До щік і до вилиць упертих –

Що врятовані від агоній

Побуту. Навперейми

Часу, де був Месія,

Щеплення од віспи – клейма,

Мозку анестезія.

Датований другим травнем

План наступу – у наказі,

Виверження вулкана

Сліз – у застиглій плазмі

Ридання. На Сааремаа

Патруль – біля парома,

Озон по дощі. Знамена.

«Алло, Осе, ти вдома?»

Ретроспекція

Горло, що доведено до згаги,

пацьорки, що не надають оздоби,

вівторок. Порт. Копенгаген.

Тіло здригається від ознобу.

Полотно заходу, бондар, бочки,

барж нерухомість, канатів плоскінь –

зливається в єдину точку:

чітку і гостру.

Лазарет для недужих. Конверти. Пошта.

У всім відчувається недорід. Стогін.

Життя, що залежить од миски й ложки, –

нагадує восьминога.

Час вгризається смачно в скроні,

в коси, в дати, в білизну, в прання,

в пасажирський пароплав «ESTONIA»,

що загинув 1994-го, в останнє

слово якоїсь чужої мови,

де навіть нема абетки,

в заіржавілі кінські підкови,

в подряпини шкіри, в місткість розетки

з аґрусовим варенням. Спокій,

до котрого тягнеться колір, думка,

в лорнет, що надає змогу оку

краще роздивитися в лице розлуку,

чи в спину, коли відходить військо, –

уже не дивитись, бо наперед знати,

що сталось, коли обривається пісня,

що є, коли набивається у вуха вата

голосу, галасу: гільз ядуха,

мушля. На мапі зникають пункти

населені – наче мухи –

зоставляючи згарища, зрізи, лунки…

Шведська фру

Моль поїла шинель

вояка, що в поході загинув;

голос пройма шрапнель,

удова навіщатиме сина

в психіатричній лікарні,

в дощовому Стокгольмі,

родинні злочини – карні:

лезом голову голять;

ні слова догани, ні

знаку очима докори,

чоловік гниє у землі –

казенні пусті коридори;

у мозку – роїння думок,

спадання лорнета на груди,

ще останній стібок –

 і ранок замінить полудень;

і буде марево, дим,

вагони вздовж колій вуглисті,

і простір гіркий, як полин,

в перекинутій мисці.

 Порожнина

Клеменсові Брентано

Німецьке «Die Herrin» – господиня. Колір

очей – попелястий і сукні – також,

яка є витонченого крою,

у вазі – засушені квіти маку.

Літо на старовинній мизі

німецькій, де повнісінько фісташок –

земляних горіхів – карнизи –

обплетені хмелем – і рух комашок.

В гніздах – виплодились пташенята,

чутно дзвони сільської кирки,

надійшов лист, що запізнювався, од брата –

довгоочікуваний – і сльози втіхи.

Календар заповнює порожнину

Життя. Літа – надолужуються в годині,

капітан-удівець надіслав жоржину

в подарунок для господині.

Перетинання

Обшир змінюється за кутом

зору – властивість живого ока,

дим, як хмара, згортає хутром

рейок шов, що зробила голка.

Замружитися – і побачити поряд

оселю у Форьо; вересневу тишу

відчути, як доторкання, – погляд

чийсь, що з роками стає тепліший.

Зір напружує ослаблі м’язи,

щоб сльози втримати в оболонці

вій; слова – перетворюються на фрази,

шипшина, прогріта в осіннім сонці,

розкидає навкруг гілки – і гасить

плоди застиглі – дощем раптовим;

зір долатиме пагорб, насип,

слід, що лишили кінські підкови

на вогкій землі. Синіє порох

од гвинтівок, які злилися в колону,

гудіння здійснює швидкий потяг,

перетинаючи смугу кордону.

Гра снів

Ніч мороком заповнює всю терасу,

на столі – розкладені фотознімки,

на річці – хлюпіт нічний баркаса,

падають на поруччя – сніжинки –

інсценуючи трагедію – драму:

Стріндбергову «Гру снів», Ібсенів «Привид», –  цілунок

застига на чолі; селюка віддають жандарму,

пожежа поглинає сирітський притулок;

сходи тягнуться вниз іще довго. Ватага

неповноцінних – з обшуком – біжить угору,

очима опановує дика спрага,

рот уже не підпорядковується горлу,

якби дістатися переправи,

сірник висвічує лиця присутніх,

вибачає Каїна – Авель,

священик мовить слова напутні;

беззвучно тріскається лід під кілем,

берег залишається десь позаду,

снігу холодний, північний килим –

обгортає дерева саду.

Existence

Пересувається на столі цятка

світла, як тижня – ціхи,

речення – розсіка двокрапка,

самота не приносить утіхи

для отруєної свідомості. Смак утоми,

серед множини – однина – як ґава

біла, – снідання в чиємусь домі, –

як солдат, зведений до генерала

помацки. Вилущений кахель – цоколь

будівлі: інородець приносить звіти,

язик – утомлюється од цокань,

очі – не маєш куди подіти.

На дно осідає підводний човен,

що збивається з напрямку, шляху, курсу.

Випадає із гороскопа – Овен,

тіло здригається од укусу…

Futurum – у гартуванні сталі,

у скибці житнього хліба,

«Тощо» – не має продовження далі:

мовчить, як риба.

Дзиґа

Запитання – залишається без відповіді. Розбурхане Вільно.

Зривається з місця пересувний звіринець.

Тисне руку – до болю – сильно –

Обручка, насунута на мізинець.

Напружують м’язи. В кризі

Захлинаються бойкотовані підприємства,

Страйк, – як хвороба в людськім організмі,

Заперечує існуючий уряд – Земство.

Ножиці розрізають повільно навпіл

Тиждень, розстріляний з кулемета,

Що не вцілив і не потрапив

Лише у рамку чийогось портрета

На стіні в дитячій кімнаті. Цівка

Вапна, як кров, облива мостини

Підлоги: найвища за все оцінка

Смерті – в словах дитини.

Рядно приховує рани. Дзиґа

Зайшлася ходором. Люд – як вівці.

Влаштовують у гімназії для вибуху дзиґар

Обстрижені під католиків вбивці.

Відкладено питання про напад прусський,

Полководці, скоївши злочин, – стають псарями,

Розбиває тишу, як склянку, в друзки –

Паровоз, стукаючи плунжерами.

 Замерзання

Дерева – зливаються у плями,

Пальці бгають носовик – із хрустом,

Слово, вимовляється вголос устами,

Ріка тече небезпечним руслом.

Надпиває нектар з екзотичних квітів

Жвава різнокольорова колібрі.

Куля – в останку миті –

Змінюється в калібрі.

Зжужмлений, зібганий шматок папера

Падає долу – тубілець приносить тацю,

Ламаються з тріском гусячі пера,

Не  витримуючи напруженої праці.

Ці гроші – на відшкодування витрат,

Подорож вимушена – на екватор,

Фільм – продовжується в субтитрах,

Море – поглинає ілюмінатор.

Рука відчуває порух, дотик;

Загітовані – кричать ґвалтом,

Лише якийсь незначний відсоток

Дня – потрапляє у відсів – залпом.

Замерзання в порожній залі,

Мертва кулька борсається в сітці лузи.

Відірваний падає і котиться далі

Ґудзик…

Poste Restante

Од тепла рук – м’якішає  глина. Готур

Кльоченням про ранок ліс сповіщає,

В спогадах виважуються всі «за» і «проти»,

Що пам’ять спроможна забути – зір не прощає.

Безіменне – називають на ймення. Добросердя

Гнучке вшанування. Гадка – подібна гадці,

Дерева зріз, зруб – до самого осердя

Живицею обпікає притулені до стовбура пальці.

Вночі був дощ. І ще досі зі стелі

Потиху скрапає вода в емальований посуд,

Старий Стефан підводиться із постелі

Й взуває капці на ногу босу.

Боже, тільки б не збожеволіти

У цьому мовчанні, де звуку крику

Ніхто не почує. Власноруч неволити

Душу, збити її з пантелику.

Сестрин голос порушує дзвінку тишу

В кімнаті, де пахне бджолиним воском,

Рука на конверті старанно пише –

… Poste restante, Sandomiez, Polska.

Лист залишається незакінченим,

Закрадається в душу цивільний острах,

Роки – забуваються жовтнями, січнями,

На годинникові – вже шоста…

Диптих

Інгмарові Бергману

I

Забутий провулок. Зігнилі рами,

Чи пам’ятають тебе старожили?

І сходи хиткі риплять під ногами –

Штучно, фальшиво.

Схожість дня із сургучем бандеролі,

З числом календарним, що нічого не значить,

Де помітна патологія крові –

Гемофілія у всім, що бачиш.

Натиснути дзвоник – немає сили:

Побачити давнє у сьогоденні,

Таблички з прізвищами, що тут висіли, –

Давно змінені – поіменно.

Вищість того, що збагнув у гонінні

Гамлет, – гонитва, що пам’ять нищить,

Дерево, зрубане до коріння, –

Піднімається вище.

II

Готель

Незнайомий готель, де над ранок лише прибиральниця

Буде мити підлогу кімнати, в якої вікна виходять

На засипану снігом вночі залізничну станцію –

Білу, як санітарів одяг.

На підносі – смажена курка й соус. За сценарієм Бергмана

Здійматимуть фільм торішній – душі розпуста,

Полустанок порожній давно – і розмова перервана:

Патологія часу – в марних пошуках Пруста.

Палять цілодобово, але в помешканні холодно,

Старовинне ліжко зберігає сліди побачень;

Сон – це констатування смерті од голоду,

Березневої віхоли, сліз за втраченим

Часом. Формування повноти свідомості,

Вапно стелі, дешева їжа, вбиральня,

Ти позбувся всього цього назавше, повністю.

За вікнами, вкритими намороззю, – станція дальня.

Смеркання

Ми перебуваємо у кімнаті. Чекання, як маятник

від годинника, що на стіні, – рухомо,

впливає на присутніх – так час гаяти, –

відчуваючи хитання вагона.

У сонці простір порожній – розчинений,

стеля робиться жовтогаряча,

в сусідній кімнаті, на ключ зачиненій, –

хтось плаче.

Мілководна ріка тече осторонь,

око ловить докірливий погляд

на твоєму обличчі – тінь загубилася в просторі –

на відстані руки, поряд.

Пил в’їдається в колір персидського килима,

сполохані пострілом – у небо зриваються ґави,

запам’яталося добре тільки пів-Києва

і захід іржавий.

Я не знаю, котра година і що сталося,

втрачається значення реальності існування,

до вікон високих кицькою підікралося

смеркання.

Стає прохолодно. Батареї не палять. За Цельсієм

мінус – у помешкання, ми наче знаходимося в казематі,

на вулиці – страйкуюча робітнича процесія,

дитина прооперована кличе на матір.

Всі права застережені.

Використовувати для ознайомлення з творчістю письменника.