В'ячеслав Гук, "Ода невідомій родині"

Матеріал використовувати для ознайомлення з творчістю письменника. Всі права застережені.

До збірки "Ода невідомій родині" увійшли вірші "Гетеборг 1982 року", "Ende August, 2006", а також присвяти видатним поетам  Генрікові Грінбергу, Денізі Левертов,  Неллі Закс та Паулю Целану.

 В'ЯЧЕСЛАВ ГУК

ОДА НЕВІДОМІЙ РОДИНІ

ББК 84(4 – 6 Крм) – 5

Г939

ISBN 966-2987-01-0

Гук В. А. Ода невідомій родині. – Сімферополь: Кримський письменник, 2006. – 56 с.

П’ята поетична збірка члена НСПУ

письменника В'ячеслава Гука продовжує

тему часу, розпочату у попередніх

книгах.

 Wo der Wind weht von der See,

Salzgeschmack mitbringt vom Wasser…

Auf der Mole, Gunther Deicke

Триптих

 1.

Anfang August, 1993

Коли перетинаються жили в агонії самоти, коли

наповнюється кров’ю келих, із якого Цезар

пив би пожадливо не вино, а ковтки хули, –

втручається в текст клинописний – цензор;

стомлений полководець, чий переможний полк

рахується десь полеглим: шматками м’яса,

на світле чоло лягає цупкий вінок,

щоб спинити миттєвість і неспроможність часу;

по твоєму мовчанні стає голоснішим ґвалт

мандруючих чайок на узбережжі моря,

неначе сотні гармат здійснюють дружній залп,

тамуючи безпорадність, безмежність людського горя;

ти перейшов межу, за якою час

є тільки продовженням давно переглянутих серій

неозвученого фільму, в якому старий баркас

пливе шляхом, вибраним Одіссеєм.

2.

Mitte August, 1997

Море застигло. І пахне серпень хурмою,

Риба не йде в замасковані добре сіті,

Пароплав надривається в бухті попід горою, –

В бінокль не видко, як граються в гилки діти.

Вечір минулого літа: дощ, самота, жадання

В листі зі Ставангера. Вітер гра колосками

Сухими, що в вазі, і чутно глухе зітхання

Хвилі, що вештається пісками.

Пароплав надривається в безлюдно-пустельній бухті,

Голосніше ячить над морем охрипла чайка,

Термометр видає свою приналежність ртуті,

Вище, ніж 20˚– за Цельсієм, – незвичайне

Видають за буденне, за такт кулеметної черги,

За гру сонця на фресках таврійських, що переходить у рибу,

Минуле – це час у фільмах, що робить Бергман,

Це запах жоржин і вистиглого обіду.

Хвиля поглинає берег. Гамак – порожній,

Пароплав – віддаляючись – стає подібний до риски,

Віслюк скубе суху траву придорожню,

Дні проходять повз очі, як війська римські.

3.

Ende August, 2006

Ми ніколи не отримували від тебе листів,

ти мовчав навіть тоді, коли хворіла Тесса,

хоча я знаю, що ти завжди листуєшся зі своїми

коханками і те, що їх безліч.

Ти втратив розуміння слова – «спорідненість»,

і родина для тебе чужа, як дереву прищеплена гілка,

сині очі твої стали вибляклими від часу…

Пам’ятаєш, у дитинстві, ми потрапили під дощ

(це був липень) –

і сховалися в закинутих стайнях царського іподрому?..

Ми промокли тоді – та були щасливі-щасливі.

А ще те, як ти оберігав від сільських дітлахів теплі гнізда,

як годував із рота галасливих сиріт-ластів’яток?..

Це було так давно: ще до того, як нас роз’єднали

і як на кордоні розорали контрольні смуги.

Цікаво, чи прийняв уже запропоноване громадянство?

В останнім листі до Рози ти сказав, що жалкуєш за нею,

(як ти пам’ятаєш, – вона живе поряд, з нами),

заробляє тим, що миє посуд у їдальні тітоньки Нори

і допомагає листоноші розносити вранішню пошту.

Знаєш, час її не торкнувся. З роками

вона тільки більше стала боятись єврейських погромів,

вона взагалі не така, як усі: нову владу

не сприйняла, як багато хто з нас, – зло й вороже,

тільки із жахом згадує напис – хтось наспіх вивів червоним:

JUDEN – RAUS!!! (невдовзі його на стіні забілили).

Ми живемо так, як раніше, та тільки загинув Емброуз

(наше цуценя-пудельочок) – розрізало навпіл трамваєм,

сьогодні, наприклад, ходили на службу до храму,

іноді я малюю портрети, збираю гербарій,

їжджу на дачу в Хіітолу, читаю норвежця Брюхейма…

Життя – як пісок, що тече крізь розтиснуті пальці,

і я вже не зроблю того, що хотілось зробити.

Кажуть, краще синиця в жмені, ніж журавель у небі,

вже сюрчання цикад розриває вушну перетинку,

вибач, але я завжди чекаю на лист або звістку від тебе…

• **

На гострому блискучому серпі

Палало літо променем рум’яним,

У вікна дощ – порощив, барабанив,

І ручайки стікали золоті

По косах, ліктях, одягу, щоках,

Губились в синяві блискучі рейки,

І в світлі денному, в його снопах, –

Над гніздами курликали лелеки.

Огудиння пашіло од тепла,

Жорстви просохлої торкалися підошви,

Дзижчала в краплях золота бджола,

Купальні світлої ковзкі вологкі дошки

Од часу струхлявіли, прогнили –

День дихає, як дихають воли.

Кримські інкунабули

Remember me when I am gone away…

C. G. Rossetti

1

Після тебе залишиться фото, здійняте на балконі

Старовинного дому, венеціанське крісло, в якому ти пила каву,

Хутро молодої лисиці, маленька глиняна поні,

Куплена на останні гроші в покинутому Цвікау.

Після тебе залишаться великі південні зорі,

Що палахкотять уночі і падають із силою метеорита,

Вранці – рожеві медузи в солонім морі,

Недомовлена сповідь, недограна важка сюїта.

Після тебе залишиться простір – кольору крил чаїних,

Шторм у піщаній бухті, гірські віддалені пасма,

Що ховаються в хмарах біло-лілово-синіх,

Недописаний лист, руденька незграбна такса.

Після тебе залишиться музика віолончелі,

Сухі квіти у вазі, мідна кленова крона,

Що вривається в кімнату, гілками торкаючись стелі,

І твій голос, заглушений шумом моря і звуками патефона.

Генрікові Грінбергу

2

Дивитись, як відходить у Зальцбург швидкісний потяг,

Як грак полокає крила в небесній сині,

Як на обіденному столі колише весняний протяг

Тканину скатерки – на чорно-білій світлині,–

І мовчати – вслуховуючись у мовчання,

Тільки годинник готує підступний спалах,

Людський голос перериває своє звучання

На залізничних мазутних палях.

Цвістиме герань, і сяятиме квартира,

Норкове манто піде за безцінь з торгу,

А на сукні здійнятого і повішаного мундира

Не буде орденів за отриману перемогу.

3

На сухому бадиллі – тінь летючого парашута,

викинутого з літака у безумну безодню світу,

відхиляється авіатор від наміченого маршруту,

підкорившись морському пружному вітру;

очі сліпить синій безмежний простір,

сьогодення – має ознаки майбутнього, а минуле

згадується Псалмами Давида, запахом свіжим брості,

ненадісланим листом або, навіть, куле-

метом, присипаним жорствою під звуки вальса,

дискус – це мовлення – на відміну

від мови будь-якої війни, це миттєвість часу,

коли жвава ластівка в синь неозору лине;

у магріттських снах – гра на віолончелі

під час бомбардування, простір, що пахне пилом;

зір торкається речей, золотої підлоги, стелі,

цитринового метелика, підвладного жовтим крилам;

розриває тишу кімнат телефонний зумер,

гірка трава – як сухий запах нової сукні,

сухе бадилля шурхотить уві сні лагуни,

зір губиться на зникаючому за обрієм парашуті.

4

Місто нагадує нутрощі механізму,

Палахкотить од солоного вітру прання,

Строкатий метелик залишить ні з чим Денізу

Левертов – і не справить її бажання.

Погляд прагне приторкнутись до виднокола,

Уважно слідкуючи за незримим

Ключем журавлиним, так небесна лазур ранкова,

Вбираючись зором, – стає благодатним Кримом.

Думка довша, ніж літо на півдні, аніж хвилини,

Проведені в очікуванні на невтішні вісті

Про подробиці катастрофи аеростата на дні долини,

Серед скель, у невизначеному місці.

Ось і метелик, перетворюючись на кокон,

Стає першоосновою, центром світостворіння,

І немає межі між минулим і майбутнім роком,

Так із кульбаб – висіваючись – розлітається в світ насіння.

5

Клер так, як і тоді, читаючи довго в шезлонгу,

Заснула – сховавшись під сіттю од владних москітів,

Збиралися речі у подорож довгу-предовгу,

Де сонце кентавром застигло в небесній блакиті.

Ніч плакала вголос, як цей уже запізнений ранок

Поволі надходив крізь вікна – із впертістю мула,

І навіть тоді, як служниця принесла сніданок,

Ти, дивлячись пильно на море, – не обернулась.

Застигле мовчання вривалось ячанням чаїним

У замкнений часом, обмежений виміром простір,

Підпитий військовий розважався своїм карабіном:

Ранковий туман обривав за пострілом постріл.

Був запах зів’ялих троянд і ранкового ланчу,

Дві дівчинки грали в серсо на пустельному пляжі,

Надпивши із чашки принесену каву гарячу,

Ти думала тільки, що Остін у згадках розкаже.

Клер так, як тоді, прочитавши – відкинула книгу:

Англійський роман про шалене безумне кохання,

І потім підвелась, щоб ягоду взяти достиглу

Й дивитись, як зникає за обрієм чайка остання.

6

Дверної ручки вичищена мідь

У прохолоднім затінку фіранок

Виблискує, ясніє, мерехтить –

До столу подають смачний сніданок,

Де вся родина – як на фотокартці

Іще не виблякли од часу, – всі живі,

Де не розмиті очі, губи, пальці,

Сюрчання стрибунців в густій траві,

І вересневі протяги – солоні,

Як висушених водоростів мох,

І сонце розливається в салоні

Вздовж білих стін і вимитих підлог,

У дитячій на стільці – забута лялька,

Од хвиль морських шурхоче мокра галька.

7

Вся скатерка – в чорнично-синіх плямах

Лілових сутінок, в бузкових кольорах,

Сонце, як мед, палає на губах,

Ясніють шиби вимиті у рамах.

І по дощі прозорий клапоть сині

Світлішає за зеленавим склом,

І на той бік пливе старий паром

На довоєнній вибляклій світлині.

У бісеринках крапельок – кора –

Сліпуча од густого візерунку,

І так набридливо у сні дзижчить комар,

Одноманітно, цокаючи, лунко

Скрапає з ринви дощова вода,

І зацвітає жовтим лобода.

8

Глуха затока продовжить відстань від зору

до горизонту, де тягнуться смугою гуси,

тугою габою туман обвива прозору

воду, що покинула древнє русло;

так і дивитися їм услід, поки не зникнуть із виду,

поки не обірве запалу тишу зненацька гуркіт

швидкого експреса, що запізнюється з обіду,

тамуючи почуття жалю або розлуки;

розтає кусень льоду у склянці, роки минають,

гуси пролітають повз опустілий острів

і, зливаючись із тишею, – випадають

із погляду, зануреного у простір.

9

Бджолою продзижчить куля, золотою бджолою

Промайне у безхмарному небі літак військовий,

Синя лагуна здаватиметься чужою

Зору, що вбирає пейзаж ранковий.

У довгім погляді – губитиметься остання

Троянда з вечірньої сукні, вогнем налита, –

Як символ несправдженого бажання

Або як спогад про довге південне літо.

Після битви під Дюнкерком – мозок шука спасіння

Од вимушеного свідоцтва жаских реалій,

Вітер південний розносить кульбаб насіння

Од сонної бухти все далі і далі – й далі…

Пахне зрізаними трояндами, літом, портом,

Слух і зір не сприймають буденні розмови й речі,

А твій надпис – нашвидкуруч – стерся на довоєннім фото,

Де буксир пихкотить проти стрімкої течі.

10

Під горою – потяг, а над горою – птиці,

На столі – тарілка із запашним круасаном,

Сон дитячий сто разів на добу присниться,

І повітря пахне сонячним океаном.

Тут узагалі забуваєш жалі і земні турботи,

Зерна пшеничні скльовує голуб – годі

Думати про те, звідки ти є і хто ти –

Цілком віддаючись випалій насолоді.

Око вбирає ніжку віденського стільця біля різного столу,

Слух вихоплює звук гонга до ланчу. Люстро

Відбиває зів’ялу білу троянду й сльозу раптову –

За вікном – свіжо, голо, сонячно, пусто.

І не збудить од сну звук урочистий маршу,

Зізріє зерно, вгинаючи спілий колос,

Плин батерфляєм у холодній воді Ла-Маншу

Не перерветься, як у слухавці спішний голос.

Дані скупі про перебування військовополонених,

Дерева із вилученої картки – тло краєвиду,

На якому ганчір’ям стають молоді знамена,

Літак в небесах поступово зникає з виду.

11

Коли розлітаються аркуші зі списаного блокнота –

обривається сигнал рації. Морський вітер

дує в напрямку міста, банківські конта

плутаються, як літери алфавіту.

Самотня відпочиваюча, перебуваючи на веранді

пустого готелю, обгортається щільно в ковдру

зі свіжим числом у руках англійської Sunday

Times, що ввібрала вогкість і прохолоду.

У цей провінційний закуток телеграма

надходить із запізненням у декілька діб. Чаїні

крики є кінцем ненаписаного роману,

лету літака в осінній небесній сині.

Навіть довідкова служба за телефоном

видає якісь хибні, незграбні цифри,

а спогад втраченого під час бомбардування дому –

як корабель, викинутий на рифи.

12

Вітер, що торсає в сні фіранку,

Денне світло мжить мокро, скляно,

Їжа вистиглого сніданку,

Прибору столового порцеляна.

Сигар духмяних прозорі кільця,

Свіжий номер The Chronicle,

Потік світла з вікон розсіюється

На підлозі, стелі, долоні…

Повзе – не спиняючись – далі

Потягу зацерована смужка, обрис,

Смолою просякнено вогкі палі,

Час: аорист.

Іде тепло од спітнілого кінського крупа,

Й тал весінній у коліях хлюпа.

13

Шерех дощу на сонячній веранді,

Де пахне пилом висушена м’ята,

Промінь пала на стиглім винограді,

Підлога сонцем раннім обіллята.

Прозорі стекла робляться сліпучі,

Метелик крильцями рожевими тріпоче,

Стікають краплі з жолоба блискучі,

Ручай криштальний на жорстві шурхоче.

Осінній пил старого підвіконня,

Два образки із білої емалі,

І повниться слізьми дощу – долоня

Під музику Гаде в порожній залі.

По стовбурах стікає сонця мідь,

А дощ рясний так ясно шурхотить.

14

Усамітнене розташування старого цеглового дому,

Стіл із вазою, в якій в’януть білі троянди,

У довгім листі до тебе я не поставлю кому,

Не послухаюся гестапівської команди.

Монограми родинних серветок розкажуть про інше,

Напевно, звідси починається хроніка Нори,

Приглушений голос – здаватиметься тихішим,

А кіноплівка – зафіксує одні повтори.

Стомлена ластівка сягатиме у безгранність

Синього неба – під стрекотом кулемета,

Мої довгі листи нехай залишаться замість

Чорно-білих малюнків реквізованого мольберта.

Зміниться часовий вимір – зникне останній полюс,

Вересневий праліс бовванітиме в сні строкато,

А твій забутий, існуючий на загубленій плівці голос, –

Розпадатиметься в пам’яті на стакато.

• **

Мохнаті спинки бджіл і каламуть води,

Глибокий рів, з якого воду п’є

Віл круторогий, добрий і рябий.

Пісок хрусткий. Шумлива паводь. Скрізь

Проміння сонячне. Гучніш стає

Коліс немащених рипляча вісь.

І мелють жорна золоте зерно,

І борошна сліпить білястий пил,

Пахне травою вогкою рядно.

У коливанні срібних павутин –

Спідлоба дивиться в оборі віл,

І відчувається і плин і біг годин.

Краплі дощу блискучі мерехтять,

Напружується дроту ясна мідь,

І жорна тихо лагідно скриплять.

Здається мелодійним срібний звук,

Холодне сонце – променем сліпить,

Й дихання зігріває пальці рук,

Вбира зіниця стигле сонце грон,

Голубка з рук під світлу стелю – пурх…

Плетені кошики – наповнені зерном.

На довгих віях – соломинка. Міць

Твердого дзьоба, лілуватий пух…

Гроза ввібрала запах косовиць.

Паулеві Целану

Весельник – човен направляє в заобрійну даль,

Берег позаду великою рибою плине,

Питво твоє згіркло – звитяжний славетний Грааль:

Із келиха смутку пінливе вино не тектиме.

Місячні руна – дали аргонавтам руно,

Дощ напував захололі дзвінкі суходоли,

Весла торкали піщане замулене дно,

Що нас чека вдалині, о замріяна доле?..

Із витоків сонних дзюрили прозорі струмки,

Гори відбили на плесі засніжені пасма,

Падало небо, як чайка, на плесо ріки –

Справжній поет погиба поза виміром і часом.

Мелодії лютень злилися в лютневій журбі,

Розбурхана хвиля човенце загублене кида,

Ця спрагла земля й ці овечі отари тобі,

Тебе зустрічає прадавня забута Колхіда.

Метелик у коконі, наче рибар у човні,

Що із закинутих сітей витяга замість риби обірваний якір,

Між полюсами темряви й світла зостається в височині

Ще не згасле в південній ночі Сузір’я Собаки.

• **

Брудно-білі хмари над водою розмитого океану,

Монограми родинних серветок під посудом білим,

Надривним псалмом – голос дикої жвавої сойки

Між сухих сосен, вриваючись у душу, лиша її того стану,

Коли відчуття свободи стає визначеним пунктиром,

Вода, віддаляючи берег, поглинає строкаті скойки.

Свіжозрізані білі троянди сочаться густим соком,

Хвиля набігає на викинуте штормом мертве тіло дельфіна,

Штурвал не слухається штурмана – і літак застига в повітрі,

Як давній спогад за прожитим у вигнанні роком,

Хвора на судоми плаче вві сні дитина,

Зміна часу – як зміна пейзажу, залишеному у літі.

Ну от і все. Останньою залишиться переправа,

Звук мідного кухлика на ланцюжці залізнім,

Дим родинного вогнища, кольорові сойчині пера,

Які щоранку ми знаходимо в мокрих травах,

Коли серпень, як плід, наливається сонцем пізнім,

Припиняючи рух літака – застигає вгорі пропелер.

• **

Мені завжди хочеться бути поза війною,

щоб день не скінчався ніколи і пахло в кімнаті халвою,

щоб кожна хвилина була радісна, довгочекана,

щоб чайка кигикала під вранішній шум океану,

щоб дерево ніколи не скинуло тугу захолонулу зав’язь,

щоб сліди на шпалерах од знімків на пам’ять зостались;

щоб вранці дивитись, як в’януть білі троянди,

як пухнасті джмелі гудуть за вікном веранди,

відчувати на щоці серпневого сонця доторк,

відповідати на численні листи з Монтока;

чути, як у їдальні бряжчать сріберні ложки,

пам’ятати коректуру поетичної збірки, цинкографічні дошки,

пам’ятати запах спілого серпня й друкарської свіжої фарби

і те, як на пісок виповзають великі незграбні краби,

я хочу завжди пам’ятати між стільцями сонячні плями

і ранець із дитячими іграшками, зошитами, книжками...

• **

Ластівка і листівка – повернуться на континент,

Bitte nicht sterben! – лунатиме впродовж дня,

Війна перерветься на шпальтах міських газет,

А голос – на плівці, розрізаній навмання.

Око наповнить сльозою порожню даль,

Сяйво наповнить складені тарілки,

Урочий марш не гратиме більш рояль,

В безхмарнім небі – маїтимуть літаки.

Вухо втомлюється од численних порад,

Голос зірветься на вимушенім: прости,

Розрізана плівка прокручується назад,

Де шипіння перервано голосом німоти.

Час змінює речі, що оточують нас довкруж,

Залишивши незмінним тільки чуття вини,

А у згадці – лишилась велика тарілка груш

І військова шинеля, що привіз ад’ютант з війни.

• **

Ім’я твоє пам’ять забула, витерла,

Із життя – тільки перша, як спогад, літера,

Де од голосу – тільки осадок у горлі,

Де спорідненість пізнається в страшному горі.

Як зіниця ока – тупик у спектрі,

Де між нами є простір з ямами Беккарі –

І тиша пустого чужого класу,

Безрука німфа – важіль каркаса –

З іржавим дротом, з іржавим тижнем,

Із першим бігом по снігу лижним,

В останнім рядку з іноземним словом

Є більше змісту, ніж в кольоровім

Навіяним добою сучасним фото,

В мовчанні падаючого пілота,

В гудінні потягового состава

Твоя ганьба і твоя є слава,

І на долоні всіх стичних ліній –

Переривання на половині…

 Денізі Левертов

1

Небо втрачає колір, а майстер – хист,

Сили нерівні – пам’ті і дерев,

Уголос мовить – помиляючись – гімназист:

Фома Невірний – з ‘л’ замість ‘р’.

Сіра дійсність чатує на каламуть

В образі літа з крилами літака,

Віл тягне плуг угору, згубивши путь, –

Якого не торкалась ніколи людська рука.

Хизуватий англієць писатиме на полях

Шекспірівських творів: It’s badly, It’s badly, It’s…

За інерцією припиняється дощ в очах

Земних створінь, окрім перелітних птиць.

Погляд запам’ятає зникаючий переліг,

Колискою птиць стане небес блакить,

Холодним ранком, переступивши чужий поріг

І побачивши чужинця, – собака не загарчить.

2

Білченя з відірваною головою закривавило газонну траву,

Кров невпинно стікала із жил синюватих,

Щохвилини її ставало все більше і більше,

Здавалося, вона може утворити собою озеро,

З якого питимуть уночі перелітні канадські гуси.

Сад дичавів. Чай вистиг у розставлених чашках,

На терасу подали кекси до раннього ланчу,

Свіжі троянди пахли росою і сходом літнього сонця,

По радіо повідомили про землетрус у Туреччині

У шість із половиною балів за шкалою Ріхтера,

Знову трусило Анталію, Сіде, Белек, знову були жертви,

Навіть ми мали в цей час вади в телеграфуванні,

Я не встиг відповісти на телефонний дзвінок із Пітерборо;

Вчора плакала горлиця – ніби хтось стукотів у бубон,

Пісок захрустів під ногами новоприбулого наймача,

(Верхній поверх здаватиметься аж до вересня),

Хоча це й другорядний дім, але занадто принадна місцевість,

Мурашиний акрополь зник у передчутті небезпеки:

Вранці вода, що піднялася, була б його затопила, –

А так – тільки місце, де був розташований пагорб.

Сусідня війна залишила незгладимий слід у душі пацифіста,

В тлумачення Давидових Псалмів закралася груба помилка,

Кришки залишились од кексів. Розмову перервало мовчання,

Тканина завісок усмоктала сонячне сяйво,

Тягнуло вогкістю од лагун і морської затоки,

На блошинім базарі продавали родинні речі,

Стара дача буде замала для цієї орави,

Твій голос ставав таким незвичайно далеким,

Де скінчилися сходи Якова, де море штурмує берег…

Дика кицька знову чатує на приручену білку.

3

Після землетрусу залишається од будинків основа,

Фундамент, на якому колись були зведені стіни,

Папуга, що без підказування не може вимовити жодного слова,

Лише ріка зостається, якою була раніше, і далі плине

Між берегів – натягнутою струною,

Вузликом, зав’язаним на пам’ять, процесом, кодом

Часу, що, порівняно з теперішньою добою, –

Віддає перевагу родинним одам.

Ріка в оці єства – це час і його рухливість,

Джерело і виток – необхідний його початок,

Пожовклі фотокартки, де були ще усі щасливі,

Це повільно перетворені на убозтво – добробут і статок.

Час – це держава, праобраз Левіафана,

Зірвані мости, зруйновані акведуки,

Око, що вбирає простір розірваний океану, –

Не має сльози, знечулене до розлуки

І до відчуття вічності. Лише на згадку

Про себе для родини сфотографуватися засуджений до страти прохає,

Літак, що знижується,  – йде на посадку

І, доторкаючись землі, –   із силою вибухає.

Євпаторія

Спиж набалдашника тростини,

Булижник бруку, лет голубок,

І розсип стигла аґрусових бубок

Вкрива підлоги вощані мостини.

Запалені вогнем єдиним

Блищать ключі, монети, склянки…

Парує кава раннього сніданку,

Прозорих крапель світяться рубіни.

За стеклами венеціанських вікон –

І сонячний і пустельний морський берег,

Зелених хвиль одноманітний шерех,

Глибоку тишу гоїть чайка криком.

Серпневі дні – пропахлі морем, свіжі,

Як конюшини скошеної валка,

О пів на восьму на баркаснім збіжжі

Кудлатий пес щодня щосили гавка.

• **

З часом забувається назва міста, країни, вулиці,

ковзкі дошки старої мокрої пристані,

маяк, до якого пароплав бажає вернутися,

навік залишаючись від нього на відстані

погляду, руки, повітряного цілунку, аркуша

телеграми в руці поштаря, забутого фотознімка…

Зір вбирає мундштук, попіл, давно загашений,

тишу кімнат, коливання фіранок, вікна…

Двадцять сьоме серпня. Неділя. Валізи складено,

годинник, ураховуючи географію колій,

зупиняється на тім місці, яке не згадано

у бесіді, мовчанні, розмові.

Кенар співає пісню, але чується осінь у голосі,

слово в порожній кімнаті дає звучання,

тотожне за силою зернам у достиглім колосі,

що справило ратая бажання.

Літо минає, а з білої чашки кельнера –

свіжу серпневу каву – літа надпили,

дивитись у вікно, чуючи голос кенаря

й ос дзижчання у бісеринках пилу.

Авіатор

З крилець метелика злітав прозорий пил,

Шум моря розпадався на стакато,

І зір губився там, де небосхил

Залізним птахом різав авіатор.

Дерева доторкались висоти

Всіма гілками, паростями – тілом,

Німе безмежжя різали гвинти,

Холодний простір борікали крила.

Земля ділилась на руді шматки,

Дощ шумував – рясний, гучний, краплистий,

В тугу габу ховалися гілки,

Шум моря був шалено-урочистий.

Гуркіт мотора рвав руде рядно

Пустих небес на вибляклій світлині,

І крила доторкалися аж до

Морської хвилі, дужої од сині.

Жорства набрякла ожеледдю трав,

В кімнаті вже були відсутні меблі,

А він з’являвся знову і зникав

За хмарами, загубленими в небі.

 Іmpression

Уста, і усмішка, й кришталь весни прозорий,

І синій пароплава дим,

І пахощі бузків, і перші зорі –

Все промайнуло спомином ясним.

Про дощ, про спогади минулі влітку,

Про ліс, у суницях, – не мовчи.

Віталень сон, в яких ридала скрипка,

Холодне небо й птиць крізні ключі.

Про небеса – низькі і світлі,

Запах троянд, причал, човни…

Рік чотирнадцятий: останнє літо

Під час війни.

Ревель

Крізь рідину криштального бокала

Ставав прозорим цигарковий дим,

І хутро лисяче потоками спадало

З смаглявих пліч, і терпко пах жасмин.

В густому мареві ножів, виделок срібло

Виблискувало, сяяло в руках,

Вечірнє світло ширшало і блідло

На чорному роялі і стільцях.

Ставав таким буденним поцілунок

Руки, обтягненої в білий шовк,

І картярі підводили рахунок:

Звук голосів поширювався й мовк.

І горизонту гаснучого контур

В рожевій паморозі фарбував вікно,

І юнкер у шинелі щойно з контр-

Революційного повстання – пив вино.

Скляніли в парках зорі і дерева,

І коливавсь над площею штандарт,

Воєнний декадентський тихий Ревель

На ранок знов влаштовував парад.

• **

Од дотику вогню стікає віск,

І жовті плями покривають ставник,

Смагляву руку до чола підніс

Щойно прибулий із війни управник.

Два голуби клюють зерно з долонь,

І після спеки серпня в час жаданий

Займається немеркнучий вогонь

Над білими ясними голубами.

В потоках світла під високий купол

Вони злітають – жваві рухи крил

В повітря піднімають теплий пил,

А літо стигне зорями розлуки,

І чутен пружний шурхіт у піднебессі

Й слова молитви – Отче, іже єсі…

• **

Seven Gothic Tales by Karen Blixen:

Примружені очі, метелик, дощу краплини,

Маяк і довга смуга рудого мису

Поєднують голос тиші й голос людини.

Годинникова зозуля кує – кваплячись –  не до ладу,

Пізнє сонце вбирає тепла ясна підлога,

Оса застигає на куснику мармеладу,

Я знаю давно те, що нема нікого.

А сад вечірній так щиро плодами пахне,

До пристані припливають порожні баржі,

На дошці, в клітинку, розсипано старі шахи,

Де нема слона індійського магараджі.

• **

Стеклярус осені. Пустельний берег. Холод пустих кімнат,

Кожна хвилина життя ставить крапку в родинній драмі,

Дрозди – на чашках – застигли і не летять,

І сад завмер із нездійнятими дарами.

Осінь скінчиться запахом тютюну,

Стовбуром дерева, перетвореним на зарубки,

Листами куцими з війни і довгими – на війну,

Поворотом тумблера, гудком із телефонної трубки,

Ботвою картоплі, тягучістю німоти,

Дивною музикою дощу, недосохлим пранням,

Запах свіжої кави продовжить старий мотив

У кінофільмі про голод, війну, кохання…

Де сон перетне життя арештованого старшини,

Відчуження пшеничного колосу від загального урожаю

Відбувається за всіма законами, потрібними для війни,

Тільки око залишить на пам’ять пташину зграю.

Пружним хрустом плоду завершиться денний дар

Перезрілого вологкого спілого листопаду,

Суголосся пташиного гамору фіксує вночі радар,

Ріка захлинається од загати, що чинить ваду.

• **

Чайка гоїть узбережжя одноманітним криком,

Вранці шумить південне пустельне море,

Ластівка ліпить гніздо під покрівельним стиком,

Місто, що вкрало дитинство, – одвіку хворе

На тугу за втраченими літами,

На час, що робить зайвий виток спіралі, –

Всотавши чайку на морі, ластівку під дахами,

Кельнера у кав’ярні, що пил стирає

З облущених довоєнних трофейних меблів;

Око втрачає зір зі швидкістю руху й звуку,

Що зчиняє літак у повоєннім небі, –

І дитина зі страхом хапає матір за руку.

Пустіють отчі оселі й пташині гнізда,

Міліє колодязь, стирається кусень мила,

І в очах зостається замість чужого міста –

Шматок крила, як білий шматок вітрила.

Тому над усе головніше – це рідне повітря

Знайомого берега, кущ молодий жасмину,

І повернення до отчого дому – навіть через століття –

Давно вже ніким не чеканого блудного сина…

Неллі Закс

1

Час застигає на фото. Колодязів дена, глибини

Пам’ятають цебра, як сосни – лет голубиний

В синьому небі, облітаючи все довкілля,

Вони не мають утоми, бо дужі, м’язисті крила

Несуть їх далі над містом, портом, судноверф’ю, полем,

Куди сягає зір, затиснутий видноколом,

Потім над штучним озером, утвореним із вуглекопальні,

Над площею Святого Антонія, над дахом старої пральні,

І все далі й далі. Небо для них є вища відзнака,

Як для загарбників – перемога. Сузір’ями Зодіаку

Стають зіниці очей, фіксуючи чорно-біле,

І дощ над затокою перетворюється на зливу,

Яка не вщухає до ранку, як телефонний виклик

На міськім телеграфі, як ріки неслухняний виток,

Що, торсаючи землю, торує шлях у пустелі,

І дощ дзюрить струмками зі старої стелі.

Тоді звичайні речі буденного існування,

Поєднавши дитячі згадки, сльози розлук, страждання,

Перетворюючись на дійсність, стають голосом із грамофонної

платівки, втраченою добою,

Коли на них дивитися крізь графин із незамутненою водою.

2

Дуб робиться Нілом у снах свинячих,

Під яким не знайти травми з вологкими корінцями,

Горизонт застигає в біноклі і, як око, плаче

Кулями, вилитими зі свинцю, або теплими камінцями.

Чужинець втрача батьківщину, як власний голос,

Як напрям лету – блукаючий кукурудзник

У синім небі, шукаючи вірний полюс, –

Падає, як відірваний із м’ясом ґудзик.

Бачити: як заходять стада в прохолодну ріку,

Як чекає на дощ спрагла земля, на зливу,

Намагання Орфея викрасти Евридіку

Із царства мертвих – у дійсності – неможливе.

Так потрапляє в простір спущеною стрілою –

Замість мішені – з дитинства сліпий мисливець,

Жвава ластівка, знижуючись над водою, –

На крильцях несе подих рясної зливи: тсс!..

Хай спить свиня, хай сни будуть солодкі,

Нехай кукурудзник відшукає свій шлях у небесах Руана,

Нехай почують голос тонучих в околодку

Підводного човна на дні Атлантичного океану.

3

Вимушена зупинка між Сносою і Левангером

Затягнулась надовго, як роман посередній і малоцікавий,

Ода моїй родині, моїм деревам,

Ріці прозорій, високим травам.

Потяг, минаючи передостанній виток,

Стає особливим потаємним рунічним знаком

Лише на пустельній землі – як оклик, викрик

З німого натовпу – Улісса, Телемаха.

І це не останнє, що запам’ятовується. Сполука

Ріки і берега – перевищить думки живого

Єства. Так стіни нацистська рука простука

У пошуках скарбу. І так довго-довго

Триватиме зупинка. Рукопис нової книги,

Можливо, потрапить до друку вже по приїзді,

І очі побачать скресання важкої криги,

А сутінки знову будуть духмяно-пізні.

Птахи застигнуть, надолужені днем торішнім,

У п’ятистах кілометрах на південь від Му-і-Рана,

Нехай у вікні зелений густий горішник

Залишається як закінчення оди, драми.

• **

На небі зорі висипали рясно:

Гарба, араби, діти, ніч, волхви,

Рябі воли занурювались в ясла,

В духмяну їжу, з мокрої трави.

Чаділи в затінку квітки азалій,

На куряві відбивсь слід віслюка,

І сплетені із зорь рудих сандалі

Румун водою з кухля полоскав.

Іще маяк за містом загадково

Блищав уночі, і з запахом вапна

Було помешкання, де місяця підкова

Тягнулась од підлоги до вікна.

Перестигали у садах морелі,

І чувся плюскіт срібної води,

Овечий сир лишився на тарелі,

Губилась стежка в хащах лободи.

І місяця тонесенький серпанок,

Здавалось, був начеплений на гак,

Над щоглами займався свіжий ранок,

Та у їдальні в ночвах бивсь судак.

• **

Ти повернувся у місто, не зачеплене пошестю і війною,

Обмежене від загальних речей визначеним пунктиром,

Вітер рве у дворах білизну, і над пустою

Прибережною смугою – чайка ячить з надривом.

Безкрайній простір синього моря і човен зі скойок,

Викинутий на берег штормом рвучким по обіді,

І зостається у пам’яті витиснутий корок

Дня, як від тіла плавця – горстка ослизлих мідій.

Простір – як середовище існування всього земного,

Небо як знак безмежності і потоку,

І лет літака, що не може здійснити посадку довго,

Не фіксують ні чатуючі радари, ні стежаче людське око.

Тебе не вража змінена до невпізнанності архітектура

Будинків. Біла троянда як символ земної втрати,

Мармурового пам’ятника статура

Скаже більше, ніж те, про що ти хотів сказати.

В безодню неба літак направляє штурман,

Птахів перелітних узявши в полон попутно,

Відчуваєш, як берег береться штурмом

Хвилями і те, що менше за все відчутно.

Гетеборг 1982 року

Тільце вбитого птаха – під знаком зорі Тельця,

пасмо волосся, зачеплене вітром, торкається до лиця,

ми не тут і не там, а десь у центрі, між, посеред,

де мешкав колись відомий усім поет,

де чайка не кричить, а просто собі літа,

де закінчуються дороговкази, століття, віки, літа,

де голос стає відображенням давнини

на старих фотокартках, де зображені ми:

на задньому плані, бачиш, квіти старих шпалер,

біля високого вікна – задумливий офіцер,

жінка у сукні з лисячим коміром кольору тютюну,

дві високі рами зливаються ув одну,

видаючи чотирикутник шахової дошки: скінчилось життя, як гра,

в обличчя вбивці вона подивитися не змогла,

це було в Гетеборгу, закінчувався парад,

це все, що пам’ять зафіксувала, витягнула із надр

підсвідомості; ще кров, яку стирав із сидіння авто таксист,

шпиталь, привітання шведською – tack för sist;

тепер залишилося дивитися чайці німій услід

крізь стільки подій, крізь стільки забутих літ,

твій голос порушує загоєну німоту

категорії неживих речей, кімнату, уже пусту,

високі вікна, що ввібрали кришталь небес

теплої осені, що лишила усіх нас без

твоєї присутності, без звучання англійських слів:

осадок часу у склянці життя осів,

тому як підсумок, результат, сутність земних речей –

тільки сум, тільки сум з кольорової картки знайомих колись очей.

Фотокартка, датована 1914 роком

Незмінений колір сфотографованої зими,

світла од ранку скатерка, де сніданок

є накритий на двох. В дорогу із собою візьми

спогад зустрічі – наостанку.

Ми відчуваємо, як минають літа, роки,

як телефон у сусідній кімнаті захлинається од напруги,

вздовж столу сервованого і твоєї руки

лягають тіней незримі смуги.

Промінь сонця зріє гроном на підлозі, устах, щоці,

лежать на підносі щипці для цукру, сяючи сріблом,

поруч – блискучі лаковані незручні старі стільці,

вкриті вибляклим давнім пилом.

Я відчуваю горла твердий кадик,

дерев за вікнами – застиглий контур,

ти звикаєш до думки про уста, що здійснюють крик,

як до листа, що ніколи не прийде з фронту.

• **

Подробиці минулого – випереджають майбутнє,

Сухий запах нової сукні й бузку у травні,

І сонне південне небо завжди каламутне,

Як вікна старої низької довгої пральні

Міста, купленого за гріш із передміським краєвидом

І двоповерховими будинками, не зачепленими війною,

Клацнув затвор об’єктива. В Псалмах Давида

Є тільки те, що навіки стає швидкою

Телеграмою, жвавішою за вітер з південного океану,

Після якого на губах залишається присмак солі,

Сухі стебла рослин кружляють під звук органу,

Увібравши сухий яскравий сонячний колір

Літнього дня, де під кінець розлука

Набуває такої страшної сили – зв’язки родинні

Є тільки у згадках. Так збірка виходить друком

На кошт благодійника. Шматок перезрілий дині

Висить уночі в небі. Перемішують сни і вірші

Хвилі моря, кольору скла і міді,

Ти бачиш дрозда, що залиша горішник,

І білу троянду, зрізану по обіді.

КОМЕНТАРІ

Wo der Wind weht von der See, Salzgeschmack mitbringt vom Wasser…

Auf der Mole, Gunther Deicke – епіграф із вірша «На молу» німецького поета

Гюнтера Дайке

с.4. AnfangAugust, 1993 (нім.) – на початку серпня 1993 року.

с.5. MitteAugust, 1997(нім.) – посеред серпня 1997 року.

с.6. EndeAugust, 2006 (нім.) – наприкінці серпня 2006 року.

JUDEN – RAUS!!! (нім.) – євреї – геть!!!

с.7. Хіітола – колишнє фінське місто. Загарбане Радянською Росією 1941 року.

Брюхейм (Bruheim) – норвезький поет.

с.9. Інкунабула – книга, що була надрукована на зорі книгодруку.

Rossetti, Christina Georgina (1830 – 1894) – англійська поетка. Епіграф – із

вірша «Remember».

Цвікау – місто в Німеччині.

с.10. Генрік Грінберг (Grynberg) (нар.1936) – польський поет. 1967 року емігрував із соціалістичної Польщі до США.

Зальцбург – місто в Австрії.

с.12. Деніза Левертов (Levertov) (нар. 1923) – сучасна американська поетка. Автор поетичних збірок – Очі на потилиці (1960), Сходи Якова (1961),

Танок скорботи (1967) тощо.

с.20. TheChronicle (англ.) – Хроніка, журнал.

Аорист – одна з форм минулого часу дієслова.

с.21. Нільс Гаде (Gade) (1817 – 1890) – датський композитор, скрипаль, органіст. Ранні музичні твори Гаде проникнені м’якими північними кольорами

і скандинавською поезією. Найвідоміші: романтичні фортепіанні твори – цикл п’єс «Акварелі « та ’’Ідилії’’.

с.25. Пауль Целан (1920 – 1970) – німецькомовний поет. Народився на Буковині. Був із десятками тисяч румунських євреїв у кар’єрі-концтаборі під час

Другої світової війни. Завдяки долі вижив. По війні – мешкав у Відні. Покінчив життя самогубством, кинувшись із паризького моста Мірабо у Сену.

Грааль – чарівний кедих європейських середньовічних легенд.

Колхіда – давньогрецька назва Західної Грузії.

с.27. Монток (Montauk) – назва міста.

с.28. Bitte nicht sterben! (нім.) – будь ласка, не вмирайте!

с.29. Ями Беккарі під час війн використовувалися для поховання полеглих.

с.30. It’sbadly …(англ.) – це є погано. Такі надписи олівцем на полях були зроблені біля шекспірівських творів AMadrigal і ARenunciation у книзі PO–

ETRY/Oxford University Press/ за 1931 рік.

с.31. Пітерборо – місто в Англії.

с.32. Сходи Іакова – біблейському патріарху Іакову уві сні з’явилось видіння сходів у небо, на яких стояв Бог.

с.37. Impression (англ.) – враження.

с.38. Ревель – колишня назва Таллінна.

Юнкер – вихованець військового училища.

Штандарт – стяг монарха.

с.40. Seven Gothic Tales by Karen Blixen (англ.) – Сім готичних новел Карен Бліксен. Карен Бліксен (1885 – 1962) – датська письменниця.

с.43. Неллі Закс (1891 – 1970) – німецька поетка.

с.44. Свиня – персонаж древньоєгипетської міфології, тотемна тварина Іси-

ди, богині родючості і родинного вогнища.

с.45. Сноса, Левангер, Му-і-Ран – назви норвезьких міст.

с.48. Tack for sist! (швед.) – привіт!

2006 рік.

Всі права застережені. Матеріал використовувати для ознайомлення з творчістю письменника.