Анна Лобановська "Осадок часу у склянці життя осів"

Анна Лобановська

«Осадок часу у склянці життя осів…»

Це сталося не з нашої вини –

Тік час, як сік, з чавильниць неквапливо:

Ти по обличчю лезом – різони,

В межу очей, щоби спинилась злива

Нарешті та, де в суміші проклять –

Ти є й тебе нема на кіноплівках,

Туди бричем веди, де олені сурмлять,

А потім – кидаються в плин по ріках!

Туди, у водорий, де захлинаються роти,

Де горобина в мокрій тиші – закровила:

Як вміти вмити – вмерти – досягти

Єднання душ, сполуку тіла й тіла…

В’ячеслав Гук, зі збірки «Дама в роллс-ройсі французького військового аташе»

Норвезька гірська залізнична станція «Мюрдал». Капустяне поле. Дощ, що ллє, як із цебра. Обезумілий чоловік, заллятий із ніг до голови кров’ю і забрьоханий у болоті. Зраджене кохання, самота й український Козятин – все це в новій психологічно-філософській драмі колишнього кримчанина і володаря гранта Президента України з літератури за 2007 рік – письменника В’ячеслава Гука. Читач зануриться у складні, а часом – патологічні взаємовідносини чоловіка і жінки та людини і всесвіту. Ця «густа» модерністська проза буде справжньою знахідкою для тих, хто цікавиться західними тенденціями в сучасній українській літературі.

В оформленні обкладинки використана робота славетного норвезького художника Едварда Мунка (1863-1944) «Ревнощі II».

«Мюрдал-fisk» – третій роман В’ячеслава Гука, що виходить друком. Зовсім відмінна річ од «Саду Галатеї». Безжалісна. Болісна. Вимоглива. Густа проза, навіть у деяких місцях герметична. Роман-експеримент. Хоча самого експерименту – в ньому мало. Але ось саме така проза й стає популярною. Бо в ній – ховаєшся, як у катакомбах од жахів життя. Хоча ця її герметичність – наче луда, що спадає з очей, плівка, яку рвеш, щоб побачити справжнє. Але те справжнє – аж ніяк не може вабити, бо воно гнітить. Від нього – рве кишки, млоїть, робиться моторошно, повзають мурахи спиною. Коли я прочитала його Рибу (а fisk – це норвезькою – риба) ще в рукопису – мені чомусь здалося, що я й сама опинилася на якийсь час у Норвегії, у горах – і пережила ті відчуття, які пережили головні герої цього твору. Риба – ідеальна як фільм. Її треба дивитися – тоді відкриється набагато більше. Рибу треба відчути. Знову ж таки – це ще одна з «неукраїнських» речей письменника, написана вишуканою українською. Норвезько-українська драма, наповнена, як нутрощі, кров’ю. Окремо хочу сказати щодо мови цього роману та інших творів В’ячеслава Гука – вона відрізняється якимось неповторним стилем, ніби не з нашого часу, а також дивною загадковою «європейськістю». Цей стиль відстежуєш іще з його попередніх поетичних збірок, але найсильніше він виявився саме у його Гагарах і Оді. І саме з Гагар, як на мене, для письменника почалася Скандинавія! Почалася Європа. Маємо визнати, що це сталося саме в Криму, де сплетіння різноманітних культур, носієм якого став письменник, надало йому можливості писати так, як він пише. Зараз ця збірка – раритет. Її вірші беруть за душу. Хоча в «Оді невідомій родині» є вірш «Гетеборг 1982 року», який здається надто європейським, коли його прочитаєш. Як його не навести?

ГЕТЕБОРГ 1982 року

Тільце вбитого птаха – під знаком зорі Тельця,

пасмо волосся, зачеплене вітром, приторкається до лиця,

ми не тут і не там, а десь у центрі, між, посеред,

де мешкав колись відомий усім поет,

де чайка не кричить, а просто собі літа,

де закінчуються дороговкази, століття, віки, літа,

де голос стає відображенням давнини

на старих фотокартках, де зображені ми:

на задньому плані, бачиш, квіти старих шпалер,

біля високого вікна – задумливий офіцер,

жінка у сукні з лисячим коміром кольору тютюну,

дві високі рами зливаються ув одну,

видаючи чотирикутник шахової дошки: скінчилось життя, як гра,

в обличчя вбивці вона подивитися не змогла,

це було в Гетеборгу, закінчувався парад,

це все, що пам’ять зафіксувала, витягнула із надр

підсвідомості; ще кров, яку стирав із сидіння авто таксист,

шпиталь, привітання шведською – tack för sist;

тепер залишилося дивитися чайці німій услід

крізь стільки подій, крізь стільки забутих літ,

твій голос порушує загоєну німоту

категорії неживих речей, кімнату, уже пусту,

високі вікна, що ввібрали кришталь небес

теплої осені, що лишила усіх нас без

твоєї присутності, без звучання англійських слів:

осадок часу у склянці життя осів,

тому – як підсумок, результат, сутність земних речей –

тільки сум, тільки сум із кольорової картки знайомих колись очей.

__________________________

* tack för sist (швед.) – привіт.

 Але ж – про Рибу. Слова, віднайдені бозна-де, вже забуті, але які не є архаїзмами і які мають повне право на вжиток. Побудова речень, конструкції діалогів. Цей роман – це спокійна ріка, на яку треба дивитися і яку потрібно слухати. До речі, мову творів цього письменника треба досліджувати неупередженим фахівцям, щоб відшукати те незбагненне, що ніяк не можеш осягти, навіть прочитавши твір. Потік чистої свідомості, перетворений на крововилив? Кровотечу!!! А ще – синтаксис. Він – чіпляє, як і слова. «Холодний» північний стиль, в якому працює письменник, нагадує саме ріку – тиху й спокійну, яка будь-якої хвилини може перетворитися на оскаженілу повінь. «Мюрдал-fisk» нагадує крик. Роман-крик. Якщо риби можуть кричати. В основі роману лежить притча про рибу. Притча з Талмуда. А – ще. Кров. Коли кухарка ріже свіжу рибу на кухні – з риби її пальцями й руками тече кров. Чи хто колись задумувався над тим?.. Споглядав те? Жахався того?! Якщо риба почувається затишно у воді, то в цьому романі – можна відчути, як людині аж ніяк не затишно в ній же. Дощ і кров наповнили зміст Риби. Дощ, що намагається змити кров із людини, але не може. Психологічна проза? Ні! Психіатрична! Але ліків од неї – не буде, і це, певно, страшно. Що ж це? Сюрреалізм? Ще одна з озвучених картин загадкового бельгійця Рене Магрітта? Чи все-таки експресивного норвежця Едварда Мунка?!! А може, це Магрітт і Мунк – разом: червоне – кров, синє – вода?.. Чи – втеча у гори або втеча до ф’єрдів?!.

Бачу Рибу в майбутньому фільмі. Хочу її слухати. Музику мають скласти скрипка, фортепіано, віолончель, орган. І. Шум дощу, віддалений, притлумлений, жахітний. І. Звук паротяга – обов’язково! Хочу поринути у цей світ, сховатися у ньому. Вижити, щоб слухати й слухати у звуках дощу, паротяга, скрипки, віолончелі, фортепіано, органа – голос риби, голос життя…

Анна Лобановська, журналіст, мистецтвознавець, член Національної Спілки художників України,

м. Київ

___________________________________________

До речі, попередня назва роману була «Голос Риби», але автор її потім змінив. – А. Л.

 Із фрагментом роману можна ознайомитися на офіційному сайті письменника